Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

образи фашизму й комунізму нерідко були дивовижно подібними. Перебудова Рима за Муссоліні страшенно схожа на архітектуру Московського університету. Якщо нічого не знати про історію Народного дому Ніколае Чаушеску, і не скажеш, чи це зразок фашистської, чи комуністичної архітектури. А ще їх єднав (на позір парадоксальний) консерватизм смаків у високому мистецтві, що прийшов на зміну ентузіазмові революційних років. У музиці, живописі, літературі, театрі, танці комуністи й фашисти з надзвичайною осторогою сприймали новаторство і творчу фантазію. У 1930-х радикали від естетики були однаково небажаними як у Москві, так і в Римі чи Берліні.

Мене вражає, що для румунських фашистів дуже важливим був публічний спів. Цікаво, чи не потребує фашизм — і це такий собі марксистський погляд — певного рівня технологічного розвитку, щоб людей можна було переміщувати легко, а інформацію — складніше. Зрештою, хор — це засіб комунікації, цілком придатний в епоху до радіо, яке в міжвоєнному румунському селі було не надто поширеним.

Саме в цій точці суспільства Європи вступають у добу мас. Люди можуть читати газети. Вони працюють у величезних колективах і отримують спільний досвід — у школі, війську, подорожі поїздом. Це масштабні свідомі себе спільноти, але здебільшого вони зовсім не схожі на справді демократичні суспільства. Тому країни на кшталт Італії чи Румунії були особливо сприйнятливими до рухів і організацій, що поєднували недемократичну форму з популярним змістом.

Думаю, це одна з причин, чому так мало людей їх розуміють. Зокрема, їх явно не розуміли їхні критики. Марксисти не могли знайти у фашистських партіях хоч якоїсь «класової логіки», тому відкидали їх як просто надбудову старого панівного класу, винайдену та інструменталізовану, щоб мобілізувати підтримку проти лівої загрози, — це слушне, але аж ніяк не вичерпне пояснення привабливості та функції фашизму.

Не дивно, що після Другої світової війни, коли в більшості Західної та частині Центральної Європи постали стабільні демократичні країни, фашизм утратив свій вплив. У пізніші десятиліття, коли розвинулося телебачення (й a fortiori інтернет), маси ділилися на дедалі дрібніші одиниці. Відповідно, традиційний фашизм, попри всю демагогічну й популістську привабливість, опинився в глухому куті: те єдине, що фашистам вдавалося надзвичайно добре, — перетворювати розлючені меншини на великі групи, а великі групи на натовпи — тепер стало надзвичайно складним завданням.

Так. Фашистам добре вдавалася тимчасова дефрагментація на національному рівні. Навряд чи нині хтось так зуміє — принаймні не в той самий спосіб.

Щоб фашизм мав якісь перспективи в сучасному світі, країна мала би застрягнути у становищі, де масове суспільство поєднано з вразливими, роздробленими політичними інституціями. Мені не спадає на думку жодна країна Заходу, де ці умови були б достатньо виражені.

Однак це зовсім не означає, ніби вимоги у фашистському стилі — чи особи з фашистськими нахилами — зникли назавжди. Нещодавно ми бачили їх у Польщі та Франції, ми бачимо, що їм непогано ведеться в Бельгії, Голландії й Угорщині. Але нинішні протофашисти скуті обставинами: по-перше, вони не можуть відкрито заявляти про свої справжні політичні вподобання. По-друге, їх підтримують лише в окремих містах чи в конкретних питаннях, як-от депортація іммігрантів або впровадження «тестів на громадянство». Нарешті, сьогоднішні потенційні фашисти мають діло з новим міжнародним контекстом. Їхня несвідома схильність мислити з виключно національної перспективи розбігається із сучасними акцентами на трансдержавних інституціях і міждержавній співпраці.

Певно, фашисти були останніми, хто вважали, що влада — це красиво.

Що влада красива, так. Комуністи до останнього вважали, що влада — це добре: апелювання до влади, подані у правильній доктринальній обгортці, досі не є чимось соромним. Але, не соромлячись, представляти владу як красу? Так, це суто фашистське явище. Однак не знаю, чи твоя думка застосовна до неєвропейського світу. Згадаймо Китай, найочевидніший приклад.

Боюся, Китай — і справді чудовий приклад.

Однак, повертаючись до Європи: появу фашизму й націонал-соціалізму часто пояснюють як наслідок несправедливих мирних угод по Першій світовій. Хоч американці впровадили принцип національного самовизначення, на ділі кордони креслили майже як раніше — щоб покарати переможених ворогів і винагородити союзників.

Та, схоже, не так і важливо, чи внаслідок Першої світової війни держави отримали, так би мовити, забагато території, а чи замало. Ось румуни, показовий приклад, отримали забагато — і саме вони стали яскравим зразком фашизму в міжвоєнній Європі. Тому важко погодитися, що річ у невдоволенні мирними угодами.

Італійці, без сумніву, належали до переможців. Так, якихось речей вони хотіли й не отримали, але, як і румуни, вони були на переможному боці. І все одно владу здобуває фашизм. Можливо, потрібне глибше пояснення, де йшлося би про невдоволення фашистів без огляду на те, скільки території отримали їхні держави в ім’я національного самовизначення.

З територією — власне, з розширенням території — проблема тільки загострюється. Фашистам завжди муляло, що серед них є меншини: живе свідчення, що національна держава, хай скільки в ній площі, усе одно не така, як вони хотіли. Злоякісна присутність — угорців, українців, євреїв — псує поетові образ Румунії, патріотові — образ Польщі, чи що там іще.

Такі сентименти можуть влучно накластися на відчуття, що, попри недавнє розширення, нація все одно замала в якомусь іншому сенсі: в очах інших націй чи порівняно з іншими цивілізаціями. Тому навіть найбільш самовдоволено витончені, естетичні й космополітичні фашисти — як-от румуни — часто опускаються до найгрубшого, ображеного націоналізму. Чому, питають вони, світ недооцінює нашу важливість? Чому світ не розуміє, що Румунія (чи Польща, чи Італія) — це культурний центр Європи? Тож відрізнити нещасливі країни від щасливих країн стає дуже важко. Навіть держави, які отримали все що хотіли, не отримали бажаного в ширшому сенсі: вони не стали тією країною, якою їх мала би зробити війна — якою прагнули стати, хоча десь глибоко завжди знали, що ніколи не стануть.

Ідея, що створення держави стане кінцем історії чи втамує поривання мас, дуже скоро виявилася помилковою, як-от у Польщі чи Балтійських країнах. У тому варіанті, коли ти вже маєш невелику державу, але вважаєш, що тобі потрібно тільки більше території, — як у Румунії — вона себе теж не виправдала.

Ця головоломка дала фашистам нагоду переформулювати проблему по-своєму. У 1920-х вони доводили, що питання не у відсутності держави (після 1919 року для більшості європейських націй це вже неактуально), а в тому, що наявна держави не така як треба. Держава — буржуазна, ліберальна, космополітична — надто слабка. Вона створена як бездумна імітація західних прецедентів. Її силоміць