Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс 📚 - Українською

Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зрада. Не фригідна дружина" автора Аліса Маіс. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 74
Перейти на сторінку:

Напевно, мене можна зрозуміти і пробачити, правда? Майже восьмимісячна стриманість на тлі повної гормональної плутанини і так незручно підвищеного лібідо… Призводить до того, що – о, так – я думаю про секс. Просто зараз. Звісно, на моєму обличчі Дамір цього не прочитає і провокувати я його не збираюся. У голові спливають слова мого гінеколога – про проблеми вагітності. Перші місяці я боролася із загрозою переривання вагітності, а друга половина вагітності, вочевидь, пройде під егідою не дати малятку з'явитися на світ занадто рано. «Тож жодних інтимних стосунків, матусю! Щоб уникнути проблем» – сказала мені лікар Лідія Михайлівна.

Заглибившись у суперечливі думки, я випадаю з реальності. Повернувшись, бачу, що Дамір позу не змінив, одягу не зняв, дивиться на мене дуже пильно.

– Що? – моргаю я.

– Я тут зрозумів, що мені ще пощастило.

– Наприклад?

– Мене ти хоча б не відшмагала букетом, коли я тобі його приніс.

Сміх виривається з рота.

Дамір теж усміхається.

Я пірнаю у спогад, який досі коле куточками. Це було в лікарні, одразу після того, як я ледь не втратила дитину. Я тоді й гадки не мала, як складеться життя, я тоді не уявляла, що мине кілька місяців, і я щиро сміятимуся на диван поруч з моїм Даміром.

– Боже, треба буде вибачитися перед Сергієм, – я прикриваю рот рукою, і все одно сміюся. Уявляю, який комічний вигляд це мало з боку. Квіти залишилися в передпокої і поки що мені не хочеться дивитися на те, на що я їх перетворила.

– Та не переживай.

– Звичайно, ти так скажеш, тобі він не подобається.

– Ну, – тягне Дамір. – Головне, що ти відчуваєш із цього приводу.

Він несподівано опускає руку на моє плече і – прямо як раніше – бере за прядку, легко смикаючи на себе. Здається, що з цією прядкою збивається з ритму серце. Як у чортових мелодрамах.

Ніколи не вважала їх правдоподібними, а тепер поводжуся як головна героїня…

– Гаразд. Давай закінчимо з твоїми ранами. І я все-таки приготую вечерю.

Дамір не поспішає.

– Та все нормально, – каже він.

Я підіймаю брову в німій підозрі.

Точно пам'ятаю, як він морщився, ступаючи на праву ногу, а в коридорі тримався за бік у районі печінки, думаючи, що я відвернулася. Не потрібні мені приховані переломи або необроблені рани, які можуть навіть інфікуватися.

– Даміре.

– Що?

– Покажи мені живіт.

– Навіщо тобі мій живіт? – сміється він.

Але напружено.

– А тобі є що приховувати?

– Збоченка, – жартує він, коли я починаю сама піднімати светр. Під ним у Даміра чорна кофта-лонгслів. Минулого року саме я її купила в магазині термобілизни.

Я хапаюся долонями за край кофти і піднімаю її до його плечей. Те, що тут роботи багацько, я розумію одразу, бачу синіючу гематому на ребрах. Але кількох поглядів мені вистачає і для того, щоб зрозуміти – тут щось явно не так. З ним.

Синців надто багато, всі вони різні за свіжістю. Ті, що Дамір заробив у бійці з Сергієм, сині або навіть червоні, запалені. Але поруч із ними я бачу інші – жовті, багряні, що вже минають, але…

Звідки вони в нього?!

Я торкаюся його грудей в німому шоці, проводжу рукою по синцю, пальці знаходять шрам, що зарубцювався. Рука ковзає нижче, до живота, до ще однієї гематоми. На ньому живого місця немає.

– Даміре… Що сталося?! – повертаюся до його обличчя. – Хто це зробив?

У голові я перебираю варіанти.

Вплутався в бійку?

Почав брати участь у якихось… вуличних боях? Чи так тільки в кіно буває?

Можливо, зв'язався з поганою компанією?

– Що сталося?

– Ти… Тільки не переживай, – він відсторонює мене від себе і опускає светр. – Невеликий побічний ефект негативних емоцій батька, бо я пішов.

– Я не розумію.

Хоча в душі я, напевно, вже розумію.

Не дарма я вважала Олексія Сергєєва чудовиськом, та й чому тут дивуватися? Він мучив своїх дітей роками, вважаючи це «елітним вихованням», чому ж йому раптом припиняти зараз? Але я не думала, що побачу його гнів у вигляді побоїв.

– Боже, Даміре.

Слова закінчуються. Емоцій так багато.

– Це в минулому. І воно того варте було.

– Він тебе бив? – усе-таки наважуюся я. Досить – так як раніше, коли незручні теми ми ховали під килим – уже не буде.

– Ні. Він сам до такого не опускається. Для цього в нього є спеціально навчені люди, – іронічно відповідає він. – Та все не так страшно, – додає Дамір. – Воно того варте було. Тепер у мене з ним немає жодних зв'язків. Юридичних себто.

– Як це?

– Я пішов із компанії, мала. Продав будинок, – його рука обережно лягає на моє коліно, – але не через те, що нам було погано або я тебе хотів забути… Навпаки. Просто подумав, що якщо в нас усе вийде, то… купимо новий будинок у новому місті, почнемо ще раз, розумієш?

– Продав будинок?

– Усі твої… Наші речі зберігаються в гаражі. Тимчасове рішення.

Другу руку теж кладе мені на штани, розгортає обидві долонями догори, без слів закликаючи взятися за руки. Я поступаюся і кладу руки на його долоні.

– Від спадщини теж відмовився, а то б він вирішив, що знову можна мене шантажувати тими мільйонами. Та бог із ними, з грошима. Тимур же зумів, думаю, і в мене вийде знайти якусь роботу.

– Звісно, вийде, – сівшим голосом кажу я. – Ти ж професіонал!

– Ти не переживай. Для дитини в мене заощадження є. Плюс на депозитах гроші лежать, наші, не його, з них відсотки пристойні капають. Маля буде забезпеченим. Я їй весь світ подарую.

Я важко зітхаю.

Одне розумію чітко, що моє життя без Даміра було спокійним і одноманітним, але щойно він з'явився, як у морі здійнявся ураган. І я, всупереч усьому, рада, що він зараз з'явився.

Не знаю, скільки минає часу, ми з ним мовчки сидимо, тримаючись за руки, думаючи, напевно, кожен про своє. Мені хочеться вірити, що Дамір радий, що він зі мною – незважаючи на великий шлях, який належить пройти. Тому що я – рада. Але поки що… Я беру в руки вату, притискаю до банки з перекисом, щоб просочилася, і продовжую його лікувати.

1 ... 49 50 51 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"