Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Каріно, нарешті! – зітхаю я в слухавку. – Я тобі дзвоню вже вдесяте…

– Люба, щось сталося?

— Ні, – поспішаю її заспокоїти. – Нічого такого. Нічого жахливого.

– Тоді чому так рано?

Вона стогне мені в слухавку, а потім плюхається назад на ліжко.

Восьма година. Я звикла вставати рано під час вагітності, навіть коли на роботу не потрібно. Тривожність періодично виганяє мене з ліжка, просто щоб не лежати, не давати волю занепокоєнню про маля. Сьогодні я прокидаюся, бо в сусідній кімнаті спить Дамір і це незвично. Мені потрібна подруга, щоб привести до ладу думки. 

– Учора Дамір приїхав.

– Я знаю, крихітко, – відповідає Каріна. – Розповідай, як усе пройшло?

– Дивно. Дуже дивно.

Учорашній день я перетравлюю щосекунди після пробудження, вже близько сорока хвилин, але, як і раніше, майже нічого, крім тотальної розгубленості, не відчуваю. Майже – бо є велика радість, що Дамір зараз поруч. Він спить, ніяк зі мною не взаємодіє, а мені все ж добре.

– Мені потрібні подробиці! – кричить у слухавку Каріна.

Іноді вона поводиться так, немов моє життя – це реаліті-шоу. Два місяці тому я сама сказала їй, що почуваюся так – немов мене щипцями забрали зі звичного життя і відправили сюди, мовляв, давай, вагітна, розгублена, налякана, розбирайся з усіма своїми проблемами. 

– Усе пішло… не за планом.

– Тобто? О ні, не кажи мені, що ви, красені, переспали?

– Боже, ні, – шиплю я у відповідь, роблю вигляд, що мені наче неприємна сама думка про це. – Нічого не було, ти ж знаєш, що мені заборонено таке робити за медичними показами, – додаю спокійно.

І трохи прислухаюся до шумів у вітальні.

Буде дуже ніяково, якщо Дамір почує нашу приватну розмову на таку тему.

– О,  тобто справа в медичних показах?

– Каріно!

– Ну все, добре. Розказуй вже.

– Я думала, що почуватимуся зовсім не так, коли він приїде. Я весь цей час вірила, що навчилася жити без нього. А тепер він приїхав, – я повертаюся до вікна, стикаючись з іще одним нападом сльозливості, пов'язаної з гормонами, – і мені здається, що я існувала тут без нього. Не жила, а просто функціонувала.

– Ти його ще не розлюбила.

– Так, можливо, найімовірніше, що так, – здаюся я. – І він розповів про те, що продав будинок, і пішов із компанії… А синці? Ти знаєш, що його били?! Люди його батька били його, – мій голос зривається, слова товпляться в роті. 

Каріна витримує паузу.

– Я трохи знала про це. Але не збиралася тобі говорити завчасно.

– Але чому?

– Ти сказала, що не хочеш нічого про нього знати, так?

– Так… – я накриваю ноги ковдрою.

– Я пам'ятала твоє обличчя наступного дня після того, як ти майже втратила дитину, Віто. І мені здається, що це навіть… Вибач, що я так скажу, але це правильно, що кожен із вас пройшов чистилище сам, – ефектно завершує вона.

– Чистилище?

– Саме так. Дамір залишився сам і, чесно тобі скажу, – продовжує Каріна, безжалісна, яка і завжди, – я не розраховувала, що йому вистачить мужності зробити правильно. Розірвати зв'язки. Стати нормальним, незалежним.

– Тому ти дала йому шанс?

Пазли в моїй голові вибудовуються в цілісну картинку, в якийсь момент вона припинила злитися, говорячи про Даміра. Вона навіть обережно підштовхувала мене в напрямку рішення зустрітися з ним. Мабуть, тоді він чимось довів їй, що не повторюватиме більше колишніх помилок.

Навіть Каріна йому повірила…

А я сумніваюся.  

– Віто, моя думка не повинна впливати на твої майбутні рішення.

– Знаю. Але якби я запитала?

Я затримую дихання, прислухаючись до подруги. Вона пройшла зі мною весь шлях зради, бачила, як я плакала, ледь вставала на ноги, долала себе. Звісно, її думка важлива для мене – важливіша, ніж думка батька, мами, бо завжди чесна.

– Якби ти запитала, – зітхає вона, –, а ти вже запитала, я б порадила тобі не рубати зопалу. Дамір не сидів і багато зробив, щоб не дати своєму батькові-психопату вкрасти дитину. Протестуй його. Поговори про майбутнє, про умови.

– Так, поговорити точно потрібно.

Я чітко чую скрип дивана – Дамір прокинувся. Сьогодні вранці я почуваюся нормально і в руках майже свербить бажання зробити чоловікові каву – як раніше. Ритуал, якого ми з Даміром були позбавлені стільки місяців підряд.

– Дякую, що приділила час, Карін.

– Та ну тебе. Все, – відмахується. – Я чекатиму наступного твого дзвінка, можливо, з хтивими подробицями, як ви це не зробили, – хихотить вона в слухавку.

– Кладу трубку.

Ми прощаємося, не забуваючи сказати наприкінці, як сильно сумуємо одне за одною. Відстань ніяк не вплинула на наші з Каріною стосунки, і я перший час не могла натішитися нашим зв'язком, бо вона була єдиною близькою для мене людиною.

Каріна свою думку висловила.

Залишилося примиритися зі своїм цунамі в голові. І – для початку – приготувати нам сніданок із присмаком дому.

***

Закінчивши розмову з Каріною, я, сповнена ранкового ентузіазму, виходжу за двері. Дамір у моїй вітальні – видовище, як і раніше, заворожуюче.

Дивлячись на нього, я тихенько сміюся, бачу, що змінного одягу він із собою не взяв, і всю ніч провів у джинсах і светрі. Тепер потягується, намагаючись впоратися із затерплою спиною. Усі звички мого чоловіка мені добре відомі, і вони розчулюють мене. Так триває кілька секунд, які за відчуттями, розтягуються на хвилини, а потім Дамір помічає мене. Тре обличчя, дивиться.

Від його погляду, який одразу ж спускається до голих ніг, внизу живота теплішає. Я звикла ходити по дому в короткому халаті, звикла не зав'язувати пояс, щоб не робити фігуру комічною, і не тиснути на живіт. Звички виявилися сильнішими за мене навіть сьогодні вранці… Я загортаюсь у халат, хоча під ним непрозора футболка, але з голими ногами зробити нічого не можу. Напевно, нерозумно буде йти й натягувати штани…