Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Матінка Макрина 📚 - Українською

Читати книгу - "Матінка Макрина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Матінка Макрина" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 97
Перейти на сторінку:
урятувати ваші душі, які ви тримаєте в пеклі, між смердючими чортами, між паскудствами та язиками вогню.

Я підступила до нього й крикнула йому просто у вухо, аж відчула біль там, де від тріщини в черепі шкіра мені лише мозок вкрила: Аааа, Юдо, якщо ми в пеклі, то вшивайся до свого раю, звідки прийшов!

Тут він підняв на мене святотатську руку, як татарин шаблю на Найсвятішу Діву, як лютеранський солдат на святі образи, але в ту саму мить сестри всі в єдиному пориві до нього кинулись, першою — люба сестра Вавжецька, захисниця моя хоробра; колись я заборонила їй поставити на місце Семашка, а тепер вона вже дозволу не просила, а схопила монаха, потрясла ним за барки й до дверей понесла, як брикливу копичку сіна, разом з нею решта сестричок, кожна з яких хотіла якось прилучитися до вимітання з нашої хати цього диявола: одна долонею, друга ліктем, третя якоюсь гіллякою, піднятою із землі. Коли ж він уже опинився за дверима, гнати далі його я заборонила, лише вихилилась у вікно і слідом за ним послала книжки: я жбурнула їх у болото, а його візник тільки спокійно зробив два кроки, як журавель на лужку, зиркнув зацікавлено, підняв за брудні палітурки і з-під карети на карету поклав. Більше жодна з нас цього зрадника не бачила — і покладаю в Бозі щиру надію, що й не побачить.

Ми думали, що цю справу піддадуть слідству та почнуться нові переслідування, але ні — тиша, немовби камінь у воду шубовснув без жодного плюскоту. А після ксьондза Котоського — хоч я і з огидою його ксьондзом називаю і воліла б його Котоським кликати — залишилося тільки те, що він приніс у наше тюремне життя найкращого: гроші, хліб і сало; правда, монастирські собаки, завжди голодні, могли до нашого сала дістатися, а до грошей — монашки, які вміли винюхати рублики, як хорт звірину, але ми надійно сховали все в комині — так що ні пси, ні монашки не знищили б наших запасів.

Одначе не міг не помститися нам францисканець за цю зневагу, що його слабкі жінки за двері викинули. Начебто зібравши в собі злість і проковтнувши сором, через кілька місяців він пішов до Семашка й за цю скаргу Котоського єпископ запроторив нас у карцер днів на шість і наказав давати нам по половині солоного оселедця на одну щодня. Ані кавальчика хліба, ані наперсточка води — тільки цей оселедець, та ще й солоний. Першого та другого дня нас немовби вогнем напоїли й нагодували лопатою золи з розпаленої пічки: жар у нутрощах, жар труїв наші роти, аж від піднебіння та язика шкіра скибками відходила; одначе хто має віру в Господа Ісуса Христа, той хоч би й води напитися не міг, нап’ється спрагою Ісуса, спрагою спасіння своєї грішної душі; приходив до нас Вєрьовкін із двома попами, до єретичної віри схиляв, показував скляний дзбан зі студеною, холодною водою, щойно зачерпнутою, — і нічого; погрожував страшними муками — і нічого; аж один із попів, видно, трохи порядний, старший, із уже зовсім посивілою бородою, побачивши нашу завзятість, зітхнув глибоко та вийшов; казали, що, коли за його спиною зачинилися двері до нашого карцеру, він закрив обличчя рукою та гірко заплакав, після чого так ніколи й не повернувся. А ми, шукаючи втіхи, не зважали на те, що каже Вєрьовкін; його слова були для нас як кування зозулі в лісі, як стук сокири дроворуба у глибокій пущі; ми розмовляли одна з одною про поневіряння душ у Чистилищі, які значно більше за нас кожної миті страждають. Увесь вогонь у наших устах, — тихо промовила сестра Гувалдівна, та, якій очі викололи в ніч нашого найбільшого приниження, — увесь цей вогонь однією склянкою води можна пригасити… А який має бути той вогонь, у якому смажаться душі в Чистилищі, яка в них спрага, якщо не води земної вони жадають, не води зі струмка або криниці, або ставу, а джерела живої води, Бога, самого Бога… Я кивнула головою й відповіла: Правда, для втамування їхньої спраги потрібен сам Господь. І всі ми впали на землю ницьма, і заходилися знову молитися за ці бідні душеньки, колоті вилами, у розжареній олії смажені, розжареними до червені ланцюгами биті по спинах. Тоді Господь над нами змилувався — і не відчували ми вже ні голоду, ні спраги. Коли ж на сьомий день нас, урешті-решт, з карцеру випустили, зібралася на подвір’ї вся зграйка челяді. Вони стояли руки в боки та реготали — так що виходячи з темниці на світло, мружачи незвиклі до світла очі, ми бачили спочатку їхні черевики, потім спіднє, сорочки, і лише потім зверхні, самовдоволені пики, бо всі вони думали, що після стількох днів спраги ми підібгаємо ряси і стрімголов побіжимо до криниці, що скочимо в неї, аби лише втамувати цей жахливий жар у роті. Та не діждали вони: підтримані молитвами, увесь сьомий день уже з власної волі та сили ми пережили без води — на честь семи терпінь Пресвятої Діви Марії.

*

Це згадувала я, скута із сестричками моїми, коли, гнані російським канчуком, ми пливли поромом через Двіну. Яке це було літо, які поля, які соковиті прирічні луги — що лиш припасти губами до цієї зелені й пити, пити! Бородате козацтво, палаші, багнети, але все якесь оспале, наче мухи в меду. Дивлячись на воду, я згадувала не лише нашу останню каторгу, а й молоді роки. Спокійна Двіна, я спокійна, сестри спокійні, старий перевізник також спокійний, один лише Вєрьовкін із нечистим сумлінням метався по всьому поромі, боячись, що зараз котрась із нас кинеться в річковий вир, бо так прагне звільнитися від земних страждань. Пояснити йому, що істинна християнська душа на власне, дане Богом життя не зазіхне, хоч би з неї й особливо глумилися, було неможливо; а тому бігав Вєрьовкін туди-сюди, крутився, наче дзиґа, кричав: Тримай!, широко розводив руки, аби котрась із нас в одну мить його неуважності не вирвалася з шерегу, не перескочила борт і не кинулася в сиву неспішну хвилю; врешті-решт, побачивши це, сестра Вавжецька кинула на нього жалісливий погляд і так йому сказала: Ех, ти, дурню! Ти думаєш, Двіна — це рай, щоб ми туди стрибали? Зо дві сестрички засміялися, решта покивали головами, а я спробувала це собі уявити: ми отак неначе пливемо на цьому

1 ... 49 50 51 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Матінка Макрина"