Читати книгу - "Кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ма хитає головою:
— То був не справжній льодяник.
— Але ж смакував, як справжній.
— Я маю на увазі, що він був без цукру. Тепер їх роблять з несправжнього цукру, щоб у тебе не зіпсувалися зубки.
Це важко уявити. Я показую на друге ліжко:
— А хто спить тут?
— Воно для тебе.
— Але ж я сплю з тобою.
— Ну, медсестри про це не знають.
Ма дивиться у вікно. Її тінь розляглася по всій м’якій сірій підлозі; я ще ніколи в житті не бачив такої довгої тіні.
— Там що, кіт на автостоянці?
— Зараз гляну.
Я підбігаю до вікна, але ніякого кота не бачу.
— Може, підемо подивимося?
— Куди?
— Зовні.
— Ми ж і так у Зовні.
— Авжеж, однак ходім подихаймо свіжим повітрям і пошукаймо кота, — каже Ма.
— О, круто!
Ма знаходить дві пари ляпанців, але вони на мене завеликі і весь час спадають. Вона каже, що тепер я маю ходити у взутті. Коли я знову визираю у вікно, то помічаю, що до інших машин під’їхала ще одна. Це фургон з написом «Камберлендська клініка».
— Ану ж він приїде сюди? — шепочу я.
— Хто?
— Старий Нік. Ану ж він приїде своєю вантажівкою?
Я вже майже забув про нього. І як я міг про нього забути?
— О, не бійся, він не приїде, бо не знає, де ми, — мовить Ма.
— Ми що, знову стали таємницею?
— Щось таке, але тепер це нам на руку.
Поруч з ліжком стоїть — я знаю, що це, — телефон. Я піднімаю його верхню частину й кажу:
— Алло.
Проте ніхто мені не відповідає. Чути самі гудки.
— О, Ма, я ще сьогодні не смоктав цицю.
— Пізніше.
Знову пізніше — ну що за день такий!
Ма намагається повернути ручку дверей і кривить лице: мабуть, їй заболів зап’ясток. Вона повертає ручку другою рукою, і ми виходимо в довгу кімнату з жовтими стінами, з вікнами вздовж однієї стіни і дверима в другій. Усі стіни тут різного кольору — таке, мабуть, правило. До наших дверей прикріплено золоту сімку. Ма каже, що в інші двері заходити не можна, бо вони належать іншим людям.
— Яким іншим людям?
— Ми їх іще не бачили.
Тоді звідки вона про них знає?
— А ми можемо дивитися у стінні вікна?
— Так, вікна для всіх.
— А хіба ми теж усі?
— Авжеж, усі — це ми та інші люди, — пояснює Ма.
Усіх інших тут немає — тільки я і Ма. Вікна без жалюзі, тож їх ніщо не затуляє. Там видно зовсім іншу планету з багатьма машинами — зеленими, білими й однією червоною. А ще я бачу камінну площу, де рухаються люди.
— Вони такі крихітні, наче феї.
— Ні-і, просто вони дуже далеко від нас, — пояснює Ма.
— А вони справжні-справжнісінькі?
— Такі ж, як ми з тобою.
Віриться в це дуже-дуже важко.
Я бачу жінку, що зовсім несправжня. Я зрозумів це, бо вона сіра. Це статуя, і до того ж уся гола.
— Ходімо, — каже Ма, — я вмираю з голоду.
— Я тільки...
Вона тягне мене за руку, але ми не можемо йти далі, бо вниз ведуть сходи і їх дуже багато.
— Тримайся за поруччя.
— За що?
— Отут, за поперечку.
Я тримаюся.
— Спускайся спершу на одну сходинку, потім на другу.
Я боюся, що впаду, тому сідаю на сходинку.
— Гаразд, можна й так, — каже Ма.
Я з’їжджаю на задкові спочатку на одну сходинку, потім на другу, тоді ще на одну — і мій велетенський халат розхристується. Якась велика істота швидко-швидко біжить угору, немов летить, але це не птаха. Це справжня людина в усьому білому. Я втикаюся обличчям у халат Ма, щоб мене не помітили.
— О, — каже жінка, — треба було подзвонити.
У якийсь дзвіночок?
— Кнопка виклику просто над вашим ліжком.
— Ми й самі впоралися, — відповідає їй Ма.
— Мене звуть Норін, зараз я видам вам нові маски.
— Ой, пробачте, я про них зовсім забула, — каже Ма.
— Треба було мені принести їх вам у палату.
— Все гаразд, ми вже спускаємося.
— Чудово. Джеку, хочеш, я покличу санітара, щоб він відніс тебе донизу?
Я нічого не розумію і знову ховаю обличчя.
— Не треба, — каже Ма, — нехай спускається сам.
Я з’їжджаю на задкові ще одинадцять сходинок. Внизу Ма зав’язує мій халат, і ми знову стаємо королем і королевою, як у пісні «Лаванди синій цвіт». Норін дає мені нову маску для обличчя. Каже, що вона медсестра, що приїхала з іншої країни, з Ірландії, і що їй подобається мій хвіст. Ми заходимо у величезне приміщення, заставлене столами. Я ще ніколи не бачив так багато столів з тарілками, склянками й ножами. Один з них бацає мене в пузик — я маю на увазі стіл. Склянки прозорі, як і в нас, а от тарілки блакитні, і це огидно.
Усе довкола схоже на телепланету: люди кажуть нам «доброго ранку!» і «ласкаво просимо в Камберленд!», а ще «вітаємо!», от тільки я не знаю, з чим. На одних такі самі халати, як і на нас із Ма, на других — піжами, а на декому — однострої. Більшість людей височезні на зріст, проте їхнє волосся не таке довге, як наше. Вони рухаються напрочуд швидко, несподівано з’являючись зусібіч, навіть ззаду. Вони підходять дуже близько, мають багато зубів і пахнуть зовсім незвично. Якийсь бородань вигукує:
— Гей, приятелю, а ти герой!
Це він про мене. Я не дивлюся на нього.
— Як тобі наш світ, подобається?
Я не відповідаю.
— Нічогенький, правда ж?
Я киваю, міцно тримаючись за руку Ма, але мої пальці, чомусь зволожившись, вислизають. Ма ковтає пігулки, що їх принесла Норін.
Я помічаю одну голову з коротко підстриженим волоссям; це лікар Клей без маски. Він тисне руку Ма своєю рукою в білому пластику і питає, чи добре нам спалося.
— Я була надто збуджена, — відказує Ма.
До нас підходять інші люди в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.