Читати книгу - " Первісний інстинкт. Другий епізод: Мисливець., FrostFox"

Накладені чари (Діють 28 днів):

> Легкість (Ранг III) – зниження вимоги до сили на 30% і до витривалості на 20%;

> Гнучкість (Ранг II) – збільшення гнучкості матеріалу на ранг чар;

> Мала ілюзія (Ранг ІІ) – шолом укритий візуальною ілюзією, що приховує його справжній зовнішній вигляд (Через вплив сутності можлива зміна конфігурації ілюзії).

Комплект не спричиняв жодного дискомфорту, навіть дивні черевики, практично зшиті зі штанами в єдине ціле, анітрохи не заважали рухатися. Колір комплекту очікувано витриманий у коричнево-болотних тонах, проблем із маскуванням виникнути не повинно.

Обновки подвоїли мій захист, а якщо враховувати єдиний 30% бонус до стійкості та опірності, загальна виживаність зросла ще більше. Куплені раніше примочки для зброї довелося фіксувати заново, але їхня конструкція від самого початку передбачала використання практично в будь-яких умовах. Із допомогою дівчат це взагалі не зайняло багато часу.

– А непогано вийшло, опір отрутам і складній місцевості на болотах тобі знадобиться. Якщо хочеш порухатися, давай вийдемо у двір, – запропонувала Тара, після своєї місткої оцінки змін.

Утрьох ми вийшли на невелику ділянку, порослу пожухлою травою і заставлену однаковими ящиками, одразу за основним горном кузні. Спершу я випробував добре знайомі рукопашні прийоми, потім перейшов до списа й завершив справу луком. Складно описати відчуття, коли одягаєш предмет, зшитий саме для тебе… Це приємно. Під час руху шкіра навіть не скрипіла, розтягуючись і згинаючись рівно настільки, наскільки необхідно.

Єдиним істотним мінусом, який мені вдалося виокремити, стало навантаження, що підскочило до важкого рівня, через що витрата запасу сил збільшилася до повноцінних 3 одиниць на секунду. Це вирішувалося двадцятьма-двадцятьма п’ятьма пунктами, вкладеними в силу, але наразі я мав у своєму розпорядженні лише десять. Трохи подумавши все-таки підняв силу, щоб мати трохи більше можливостей у бою.

– Подобається? – прекрасно знаючи відповідь, запитала Веро́ніка. Водночас її хвіст періодично згинався двома півкільцями.

– Запитуєш… Спасибі за допомогу з таким раптовим замовленням, упевнений, що час майстра твого калібру коштує дорого. Можу я якось тобі віддячити? – потрібно вміти бути вдячним, особливо, якщо розраховуєш на тривалу плідну співпрацю.

– Продаси мені шкури, які дістанеш із майбутнього походу, обіцяю запропонувати гарну ціну! – фавна не погребувала скористатися пропозицією, простягаючи руку долонею догори.

– Згода! – Ладія і так працює з нею, тому не бачу в невеликій угоді проблеми.

– Файно, – хвіст Веро́ніки почав жити своїм життям, висловлюючи крайній ступінь щастя, але ж і не скажеш, що нещодавно ця крихітка повіряла мені душу.

– Мабуть, мою участь у створенні визнали недостатньо значущою, ех, – театрально розвела руками Тара.

– Я знайду, чим із тобою розплатитися, інакше, – загадково посміхнувшись, я взяв її за руку.

– Я запам’ятаю. Ось викрійки й залишки матеріалу, його вистачить на кілька лагоджень, але будь акуратним, робота досить тонка, – дівчина витягла значний пакунок, у який загорнуті всі необхідні речі. Окремо йшли три мотки спеціальних ниток.

До зустрічі з найманцями залишилося не так багато часу, тож комплект повернувся до сумки, негоже ходити в рідкісних речах у всіх на очах, але я залишився в кузні, щоби довести зброю до ладу: заточити і вправити де треба. Тара зголосилася мені допомогти, показавши справжній майстер-клас. Зброя, що виходила з-під її рук, не просто відновлювала оригінальні властивості, а й набувала до 10% атаки зверху і зменшену на 20% швидкість зносу.

«От би самому досягти такого…»

Коли настав час прощатися, я трохи зам’явся, не знаючи, які слова треба сказати, але вирішив говорити прямо.

– Мене може довго не бути… Щойно повернуся в місто насамперед відвідаю тебе…

– Ага, не забудь, що ти мені ще винен, – Тара підійшла ближче. – Думаю, тобі знадобитися куди більше удачі, ніж сьогодні вночі…

Поцілунок був довгим, довшим, ніж будь-коли в моєму житті, але таким спекотним і приємним. Цього разу мені було ще складніше прощатися.

Уже на виході мене перехопила Веро́ніка, яка також покинула майстерню Тари. Відійшовши достатньо далеко, вона привернула мою увагу, лише на мить випередивши мене з ініціацією розмови.

– Фоксе… – дуже невпевнено почала вона.

– Слухаю, – спробував я її розслабити своїм тоном. – Що ти там такого почула від подруги, через що тепер втратила всю впевненість у собі? Хто ще декілька хвилин тому уклав угоду всього життя?

– Ну, не всього, звісно… Зараз не про це! – миттєво схаменулася кажанка, яку я, певно, збив із пантелику. – Слухай…

– Та слухаю я, слухаю. Розказуй, – руки самі собою склалися на грудях в очікуванні її подальших слів.

– У тому-то й річ, що не можу! – випалила дівчина й несподівано замовкла.

Поки я прокручував у голові декілька можливих причин неготовності говорити, співрозмовниця з напругою кусала губи. Здається, її розривають сумніви та протиріччя, природу яких не так уже і просто зрозуміти, але можна спробувати підштовхнути в бажану сторону.

– Ти їй пообіцяла, що нікому не розповіси? – зробив я цілком ймовірне припущення.

– Ні, я боюся зруйнувати ваші тільки-но розпочаті стосунки…

– Йой, невже все так погано? – несподівано напружився, але ніяк фізично це не продемонстрував, щоб не робити розмову складніше.

– Залежить від тебе. Чорт, якого дідька я граю в ці шаради! – розлютилася фавна, запускаючи ні в чому невинний камінчик у найближчу стіну. Стіна із честю витримала зустріч. – Велике спасибі тобі за те, що розвіяв мої сумніви й допоміг повернути подругу. Я вдячна… Але! – завжди має буде воно. – Я не стану руйнувати, те що працює і може взагалі ніколи не зламатися!