Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мелісса тихо кивнула, розуміючи, що ця підтримка і дружба мають величезне значення для мене. Її усмішка стала ще теплішою.

— Мені дуже приємно чути про твої досягнення і людей, які допомогли тобі стати тим, ким ти є, — сказала вона, ніжно стиснувши мою руку. — Твоя сила і відданість надихають.

Мелісса посміхнулась, і її очі блищали від щирих емоцій.

— Тобі спасибі, Адаме, — так само тихо прошепотіла вона, з ніжністю стискаючи мою руку.

Ми сиділи так, не розмовляючи, але відчуваючи, що наше взаєморозуміння і підтримка стали ще глибшими. Я відчував, що з кожною миттю наш зв'язок стає сильнішим, і в цьому були всі ті моменти щастя, які ми розділили разом.

— Софія, до речі, знає, що...

— Так, — перебив я, відчуваючи, як хвилюються слова на моїх губах. — Насправді я ніколи не казав їй, що я її біологічний батько. Я говорив правду, що я її рідний дядько, але про батьків мовчав. А потім, коли їй було близько восьми, я розповів їй усе.

Мелісса зацікавлено дивилась на мене.

— Вона тоді мовчала і трішки віддалилась. Я розумів, що їй важко. Але ми відвідали разом могилу Гліба та Марії. Після цього, ввечері, вона підійшла до мене і запитала, чи можу тепер я бути її татом.

Я широко посміхнувся, відчуваючи, як моє серце наповнюється теплом.

— Я не міг їй відмовити, та й не хотів. Тоді вже все інше не мало сенсу.

— Це дуже зворушливо, Адаме. Софія має неймовірну удачу, що має тебе. І ти теж, що маєш таку прекрасну доньку.

Я кивнув та вкотре усміхнувся.

— Схоже, нам вже час.. — сказав я, звертаючи увагу на годинник. — Цікаво, Ната приготувала обіцяну вечерю, через те, що програла тоді в карти?