Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

— То що ж сталося? — запитую я. — У коледжі?

Він п’є каву, роздумуючи.

— Деталі доволі розмиті, але, якщо я правильно пам’ятаю, найбільше Бенні засмутився через те, що ми все приховали. Місяць чи два він розважався з якимись іншими друзями, але все одно повернувся. Нам долею призначено бути сім’єю.

Вибір часу для цієї розповіді ідеальний — чи жахливий? Задні двері зі скрипом відчиняються, чоботи тупотять у сінях, а потім в кухню заходить Ендрю.

— Добрий ранок, Дрю, — Рікі підносить горня до губ і підморгує мені. Я б радо усміхнулась у відповідь, але вся моя увага зосереджена на тому, щоб не зморщитися.

Ендрю наливає чашку кави й має такий вигляд, ніби збирається повернутись до плавучого будинку. Але батько зупиняє його.

— Посидь із нами.

Заплющивши очі, я намагаюся прикинутись невидимою.

— Доброго ранку, — з мерехтінням болю в очах, що, я знаю, є сумішшю провини та злості, Ендрю пірнає на вулицю.

Рікі невдоволено зітхає до своєї кави:

— Все налагодиться. Речі завжди видаються гіршими зсередини.

* * *

Навіть жадаючи, щоб Рікі виявився правим — щоб нічого не зруйнувалось і все владналося — я не можу зрозуміти, як ми дійшли до такого. Тео занурився в розмову з Майлзом про відеоігри ще за сніданком, тож йому не доведеться говорити зі мною. Мама намагається зазирнути мені в очі щоразу, як передає тарілку, а це означає, що вона постійно намагається дати мені їжі, та, на жаль, у моєму шлунку не лишилося місця через згусток жалкування. Я можу лише здогадуватися, що сказали їй тато чи Бенні, бо вона, на диво, не тисне. Коли Ендрю нарешті заходить у дім — за деякий час після сніданку — стає не те що ніяково, а боляче. Він проходить прямісінько до кухні, щось бурмоче Лізі в коридорі, виходить з будинку та сідає у свій «4Runner».

Протягом кількох напружених секунд ті з нас, що лишилися на кухні, — мама, Аарон, Кайл, Бенні, тато і я — впадаємо в проникливе мовчання. Єдиний звук — рев позашляховика Ендрю, що від’їжджає вкритою гравієм стежкою. Щойно він віддалився, ми повертаємося до своїх справ — але настрій точно погіршився.

Атмосфера суперечливо похмура. Зазвичай о такій порі ми скупчуємось на кухні. Ллється музика, всі танцюють, жартують одне з одним. Але не цього разу; тут стало так нудно. Навіть приталені джогери Аарона металевого відтінку та гігантська поясна сумка Gucci не настільки абсурдні, щоб підняти настрій.

Єдиний звук — вогке болотисте хлюпання, з яким мама розмішує домашні макарони з сиром. У моїй уяві звучить так, ніби щось їдять зомбі з «Ходячих мерців»[40]. Та я навіть не можу з цього зареготати, ніби сміх висох у моїх грудях і перетворився на пил.

Ніхто нічого прямо мені не говорить, але вага мовчання, здається, схиляється в мій бік, лягає прямо на мої плечі.

Розчистивши доріжки, з вулиці заходить Рікі.

— Чув, як завівся «4Runner». Куди це Дрю поїхав?

Ми всі щось нечітко бурмочемо, тож він крокує до вітальні запитати Лізу. Кухня знову впадає в мовчанку. Ми підслуховуємо.

— Я не знаю, — лине коридором Лізин голос. — Лише сказав, що хоче на трішки поїхати з будинку.

Питання «Що в біса відбувається?», яке засіло в головах кожного з присутніх, стає пронизливо гучним. Зібравши кілька брудних тарілок, я йду до раковини, щоби помити їх.

Бенні наздоганяє мене.

— Здоров.

Увімкнувши кран гарячої води, бурмочу:

— Я — людська подоба подушки-пердушки, що псує повітря в кімнаті.

На жаль, я сказала це достатньо гучно, щоб інші почули, і Бенні невдало стримує регіт. З полегшеними видихами вони всі сприймають цей прояв легковажності як сигнал підійти до мене, обійняти, переконати наперебій, що все налагодиться, що вони певні: я не зробила нічого поганого. Вони не знають деталей, але їм це не важливо. Вони люблять мене, люблять Ендрю. Усе, що відбувається — це лише поверхнево, як і сказав Рікі.

Для них це щось, що ми подолаємо і завдяки цьому вийдемо на інший бік сильнішими.

Гадаю, мені доведеться навчитися пересилювати почуття, які вирують усередині кожного вже добрячу половину мого життя.

Мамин голос перекриває інші, і я знаю, що мій перепочинок закінчився, і це добре. Я, певно, заслуговую на все, що вона скаже.

— Мей, — відчуваю, як вона повернулася до мене, шукаючи мою руку, щоб витягти з натовпу. — Ходи сюди, дорогенька.

Вона веде мене з кухні в коридор. Щойно ми лишаємось наодинці, мама проводить рукою по моєму волоссю, зазирає в очі. Мене накриває хвиля сорому — гарячого, як тепла вода на опік.

— Не хочеш про це поговорити? — запитує вона.

— Не дуже, — заплющую очі, ковтаючи нудоту. — Пробач. Не знаю, що й сказати крім того, що я напартачила.

— Чого це ти просиш вибачення? — запитує мама, обхопивши долонею моє підборіддя таким чином, що я знову дивлюсь на неї. — Тобі двадцять шість. Саме той вік, у якому треба робити божевільні речі та іноді партачити.

Я здивована, що вона більше не засмучена. Мама не соромиться великих почуттів; на відміну від тата, вона випускає їх, щойно вони її проймають. Тато — мислитель: він тримає все в собі, поки — як грім серед ясного дня — це не починає бити ключем з-під герметика. Лише двічі в житті я чула, як він підвищував голос. Але я очікувала такого від мами. Гадала, що вона справді дасть мені прочуханки.

— І все? — запитую я.

Вона сміється.

— Ну, якщо хочеш, можу тобі всипати згодом, але зараз — Різдво. Вважай це подарунком від мене.

— Що ж, у такому разі, — підморгую я, — мені також слід сказати тобі, що я звільнилася з роботи. Тепер можеш дати мені прочуханки.

Вогонь спалахує в її очах, поки вона робить довгий контрольований вдих, а потім, стомлено засміявшись, притягує мене до себе.

— Ходи сюди, — мама цілує мене у скроню. — Схоже, ти хочеш вилізти з власної шкіри.

— Так і є, — я хочу вилізти з власної шкіри й пірнути у сніг на вулиці.

— Слухай уважно, — нашіптує вона, — бо я розповім тобі таємницю, про яку знає не кожен: усе налагодиться. Серйозно. Я розумію, що через гамір навколо ти можеш легко зневіритись, але не варто. Іноді нормально чудити, солоденька.

Коли я обіймаю її руками та кладу голову їй під підборіддя, то вперше за багато днів