Читати книгу - "Знайдені 2, Євгеній Шульженко"

​Мілані здалось, що вона почула сміх. Це вітер сміється? Але зрозуміла, що то листя тремтить. Воно радіє, що знову може літати, як останній раз, коли падало з дерева. А можливо, листя мріє знову опинитись на гілці? Відчувати дощ, що накрапає. Відчувати сонце, що зігріває. Відчувати енергію, що підіймається з коріння, наповнюючи стовбур, що віддає сили далі.

​ «В мене немає тіла, - промайнуло в голові, - я і є нескінченний ліс!»…

​- Віддаю тобі, - впевнено почала спочатку Мілана, - свій світ, нескінченний ліс. Ти живе та добре створіння, що заслуговує на самостійне існування. Візьми моє життя, але збережи всіх моїх братів та сестер, що заблукали землями Істинного світу.

​Дівчина відчула, як в грудях стисло. Вона почала задихатись, хапаючи повітря. Впала на коліна, не в силах триматись та подивилась вперед, на світло. Їй треба дістатись цього світла, не варто лишатись в темряві. Потягнулась. Ще раз. Витягнула руку та торкнулась плями.

​В вухах зашелестіло листя, заспівали птахи. Десь недалеко почула гул верхівок дерев. Навіть хвилі морські, своїми кучерями заспівали, даруючи тисячі краплинок солоної води. Несподівано, Мілана засміялась, відчувши нескінченну радість та вдячність лісу. Він став володарем цілого світу. Він присягнувся виконати прохання творця..

​Все зникло несподівано та легко. Дівчина розтанула в повітрі, так і тримаючись рукою за білу пляму. Задоволена та спокійна. Лише про одне шкодувала – останній раз не обійняла маму й тата.. Життя пішло..