Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       За вечерею, яка проходила у покоях, Ігвард майже не торкався до їжі. Його погляд блукав, а думки були далеко від того, що відбувалося за столом. Навпроти стояв Мартін, уважно спостерігаючи за другом, перш ніж порушити тишу. «Що тебе так гнітить?» — запитав він. Король підняв очі, зітхнув і відповів: «Арон сказав, що Томас живий. Що його вивезли до Гресту». Мартін здригнувся від несподіванки: «Томас? Але ж усі думали, що він загинув. І ти віриш словам цього зрадника?». Ігвард на хвилину замовк, неначе зважуючи всі варіанти і відповів: «Не знаю, Мартіне. Я хочу вірити. Якщо це правда, то я не можу просто ігнорувати це. Але що, якщо це пастка?». Слуга нахмурився, опустивши погляд, сказав: «Це і справді може бути пасткою. Але якщо Томас і справді живий… Ти ж не зможеш жити з думкою, що проігнорував шанс його врятувати». Ігвард кивнув, задумливо погладжуючи край кубка. «Саме це мене і мучить. Як я можу дізнатися правду? І якщо вона підтвердиться, чи зможу я витягти його з Белліона, не розпочавши війну?» — промовив він. Мартін злегка усміхнувся, але його голос залишався серйозним: «Рішення завжди важкі, друже. Але ти можеш відправити когось перевірити. Важливо діяти обережно, не піддаючи ризику ні себе, ні людей. І навіть якщо це пастка, ти знатимеш, з ким маєш справу». Ігвард задумливо подивився на друга, його обличчя стало суворішим. «Ти правий. Потрібно їхати удвох. Разом, ти і я» — твердо сказав король. Мартін різко смикнувся, його погляд передавав здивування. «Що?! Я не це мав на увазі…!» — викинув він. «А я це…» — загадково відповів Ігвард.

       Через пару годин Ігвард сидів у своєму кабінеті, схилившись над картою. Поруч стояв Мартін, кожного разу махаючи головою. Король провів пальцем по маршруту, що вів до кордонів Белліону. «Ми зробимо так, щоб усі думали, ніби я хворий», — почав він, не відводячи погляду від карти. «Хворий?» — Мартін здивовано підняв брову. «Саме так. Я повідомлю радників, що почуваюся недобре, і залишуся у ліжку. Густан підтвердять, що я маю лихоманку чи щось подібне. Ніхто не буде нічого підозрювати», — пояснив Ігвард, киваючи на підтвердження своїх слів.  Мартін усміхнувся, його очі зблиснули з розумінням. «А ми тим часом вирушимо до Гресту?», — запитав слуга. Король махнув головою. «Коли настане ніч ми виїдемо через північну браму, поки всі думатимуть, що я своїх покоях». Мартін задумався на мить. «А якщо хтось зрозуміє, що тебе немає в замку?» — сказав він і поглянув на друга з легкою усмішкою. «Тому якщо це пастка, то ніхто не буде знати, що король Денегора поїхав із замку» — додав він. Мартін повільно кивнув і відповів: «Добре». Ігвард підняв очі від карти. «Скажи Густану, щоб він підтвердив мій стан, а я поки зберу речі» — сказав він. Хлопець кивнув та пішов із кабінету, залишивши короля у думках.

       У коридорах замку стояла напівтемрява, коли Мартін вирушив до Густана. Він швидко зайшов до кімнати. «Що трапилось?» — запитав лікар, розглядаючи замореного племінника. Мартін швидко зачинивши двері за собою, сказавши: «Густане, Ігвард просить твоєї допомоги». Лікар звів брови, дивлячись на Мартіна. «Гаразд, кажи» — зацікавлено відповів літній чоловік відкладаючи велику книгу. Хлопець глянув на нього серйозно. «Завтра ти оголосиш, що король тяжко захворів. Щось просте, але переконливе — лихоманка, виснаження, неважливо. Люди не повинні сумніватися. І ти будеш запевняти всіх, що його стан вимагає повного спокою, щоб ніхто не заходив до короля» — промовив. Густан зітхнув і потер скроні. «Це якесь безглуздя, Мартіне. Навіщо ця вистава?» — тихим голосом запитав чоловік. Мартін відповів нахилившись ближче: «Це наказ короля. Він одночасно тут і там… Це важливо». Лікар задумливо подивився на Мартіна, його очі блищали сумнівом: «Добре. Але, якщо щось піде не так…» «Нічого не піде не так», — перебив його Мартін. «Ти просто виконаєш свою частину» — додав. Густан зітхнув і нарешті кивнув: «Добре». Тим часом у своїх покоях Ігвард швидко збирав речі. Він обережно склав карту, що раніше вивчав, і поклав її до шкіряної сумки. Поруч із нею опинився кинджал, невелика фляга з водою та кілька шматків сушеного м’яса. Король стояв перед столом, перевіряючи кожну дрібницю. Його погляд зупинився на кольчугі, що лежала поруч. Він повільно потягнувся до неї, але зупинив руку. «Ні!», — тихо пробурмотів він, відвертаючись і кидаючи погляд у вікно, за яким чорнів обрій. Після цього Ігвард надів простий одяг, як у звичайних містян, закинув сумку через плече і вийшов із покоїв. «Сір!?» — почув він знайомий голос. «Густане?! Мартін розповів?» — поцікавився король. «Так. Але…» — недоказав чоловік, як його перебив Ігвард: «Так потрібно...». Густан промовчав та трохи вклонився. 

       Нічне небо ще не встигло освітитись міським світлом, коли Ігвард і Мартін почали свій обережний вихід із цитаделі. Тиша заповнювала коридори, ледь порушувана далекими кроками патрулів. Світло факелів тьмяно мерехтіло на кам'яних стінах, створюючи довгі тіні. «Зачекай тут», — пошепки сказав Мартін, коли вони наблизилися до першого поста стражі. Ігвард підійшов до двох чоловіків. «Ви вільні» — тихо промовив. «Ми не можемо покидати пост. Наказ сера Лео» — серйозним голосом відповів старший. «А я говорю, що ви вільні!» — наполегливо повторив король. Стражники кинули погляд друг на друга, кивнули та пішли коридором. Ігвард повернувся до Мартіна, махнув рукою, і вони швидко пішли далі. «Ну ти прямо король», — прошепотів Мартін, коли вони продовжили рух. «З досвідом приходить», — із ледь помітною усмішкою відповів Ігвард. Друга перешкода виявилася складнішою: двоє стражників стояли біля вузького виходу з цитаделі, обмінюючись жартами. Відпустити, як минулих не варіант, бо підозріло «Почекай. Вони змінюють пост через кілька хвилин» — Ігвард кивнув, терпляче ховаючись у тіні. Він знав план, як свої п’ять пальців. Але ці «кілька хвилин» тягнуться нескінченно довго. Нарешті один зі стражників пішов у бік, а інший розвернувся до стіни, оглядаючи територію. «Зараз», — шепнув король і майже беззвучно рушив уперед. Мартін швидко пішов за ним, їхні кроки приглушувалися, поки вони не вийшли за межі замку.