Читати книгу - "Книга кладовища"

Ніх відчув холод леза на шиї. І цієї миті він все зрозумів. Усе вповільнилося. Все стало чітким.

— Я знаю своє ім'я, — промовив він. — Я — Ніхто Овенс. Ось хто я.

І, стоячи навколішки на холодному вівтарному камені, він побачив, як все просто.

— Винищувачу, — спитав Ніх, — ти все ще хочеш мати хазяїна?

— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

— Ну, — відповів Ніх, — хіба ти щойно не знайшов хазяїна, якого так довго шукав?

Він відчував, як клубочиться і збільшується Винищувач, чув шум, схожий на скрегіт тисяч сухих гілок, наче щось велике й потужне виповзало з глибин зали. І тоді, вперше, Ніх побачив Винищувача. Згодом він так і не зміг описати, що саме він бачив: щось велетенське, так, щось із тілом здоровенного змія, але з головою… чиєю? Їх було три, три голови, три шиї. Ті обличчя були мертвими, наче хтось зібрав їх з різних частин людей і тварин. Їх вкривали пурпурові візерунки, татуювання кольору індиго, які перетворювали неживі ці обличчя на щось дивне й жахливо виразне.

Обличчя Винищувача нерішуче поводили носами навколо Джека, наче збиралися пестити чи гладити його.

— Що відбувається? — спитав Джек. — Що це таке? Що воно робить?

— Це Винищувач. Він охороняє це місце. І йому потрібен хазяїн, щоб давати накази, — відповів Ніх.

Джек оцінив вагу кремнієвого ножа в руці.

— Краса, — промовив чоловік сам до себе. І додав: — Ну звісно, він чекав на мене. І так. Так, це ж очевидно, я його новий хазяїн.

Винищувач обвив собою всю залу.

— ХАЗЯЇН? — спитав він, наче пес, який терпляче ждав довго, надто довго. І ще раз: — ХАЗЯЇН?

Він наче знайомився з цим словом, куштував його. І воно йому сподобалося, тому він видихнув його з радістю й тугою:

— ХАЗЯЇН…

Джек подивився на Овенса згори вниз.

— Тринадцять років тому я проґавив тебе, а тепер ми нарешті возз'єдналися. Це кінець одного ордену й початок іншого. Прощавай, хлопче.

Однією рукою він підніс ніж до горла жертви, а в іншій тримав кубок.

— Ніх, — сказав Ніх. — Не називай мене хлопцем, моє ім'я — Ніх.

І він гукнув:

— Винищувачу, що ти робитимеш з новим хазяїном?

— МИ ЗАХИЩАТИМЕМО ЙОГО ДОВІКУ. МИ НАЗАВЖДИ СКЛУБОЧИМОСЯ НАВКОЛО НЬОГО Й ОХОРОНЯТИМЕМО ВІД НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Тоді захищайте його зараз же.

— Я твій хазяїн, ти коритимешся мені, — сказав чоловік на ім'я Джек.

— ВИНИЩУВАЧ ТАК ДОВГО ЧЕКАВ, — переможно проголосив потрійний голос. — ТАК ДОВГО.

І він почав неспішно обвивати Джека своїми велетенськими кільцями.

Джек випустив кубок. Тепер в обох руках він тримав по ножу — кремнієвий ніж і ніж з чорною кістяною рукояттю — і вимагав:

— Геть! Заберися від мене! Не наближайся!

Він розмахував ножами, поки Винищувач підповзав до нього, а той одним потужним поривом обвився навколо.

Ніх підбіг до Скарлет і допоміг їй підвестися.

— Я хочу бачити, — вимовила дівчинка. — Я хочу знати, що відбувається.

Вона витягла ліхтарик і увімкнула його…

Те, що побачила вона, відрізнялося від того, що бачив Ніх. Вона не бачила Винищувача, і це було на краще. Хоча вона бачила Джека. Страх на його обличчі зробив його схожим на пана Фроста, яким він колись був. Накритий хвилею жаху, він знову став милим чолов'ягою, який підвозив її додому. Він висів у повітрі, спочатку метрів за три, потім п'ять над підлогою, навіжено розмахуючи двома ножами, намагаючись поранити когось невидимого, але ці спроби, вочевидь, не мали жодного ефекту.

Пана Фроста, чоловіка на ім'я Джек (байдуже, як його звали) тягнуло геть від дітей, аж поки не розпластало — руки-ноги в різні боки — на стіні зали.

Скарлет здавалося, що пана Фроста затягувало в стіну, засмоктувало в камінь, поглинало. Вже не було видно нічого, крім обличчя. Він страшно кричав, відчайдушно вимагав, щоб Ніх відкликав чудовисько, врятував його, він благав… А потім стіна проковтнула й обличчя, і голос стих.

Ніх підійшов до кам'яного вівтаря. Підібрав з підлоги кам'яний ніж, кубок, брошку й поклав їх на місце. Чорний ніж він лишив лежати там, де той упав.

— Ти ж начебто сказав, що Винищувач не може скривдити нікого. Що він тільки налякати нас може, — промовила Скарлет.

— Так, — підтвердив Ніх. — Але йому був потрібен хазяїн, якого б він міг захищати. Так він мені сказав.

— Тобто ти знав. Знав, що станеться…

— Так. Я сподівався, що так буде.

Він допоміг їй піднятися сходами вгору й вийти в безлад мавзолею Фробішера.

— Мені треба буде тут прибрати, — буденно сказав Ніх.

Скарлет намагалася не дивитися на розпорошені по підлозі рештки. Коли вони вийшли з мавзолею, вона глухо вимовила знову:

— Ти знав, що так станеться.

Цього разу Ніх промовчав. Скарлет дивилася на нього таким поглядом, наче бачила вперше.

— Ти знав. Знав, що Винищувач забере його. Це тому ти сховав мене в мавзолеї? Так? А я що, приманкою була?

— Ні, зовсім ні, — заперечив Ніх. І додав: — Ми живі, правда ж? А він уже ніколи не завдасть нам клопоту.

Скарлет відчула, як наростають у ній злість і гнів. Страх зник, і тепер вона відчувала потребу вихлюпнути емоції, викричатися, але боролася з цим бажанням.

— А що сталося з іншими? Їх ти теж убив?

— Я нікого не вбивав.

— То де вони?

— Один, з поламаною гомілкою, сидить у глибокій могилі. Троє інших, скажімо так, далеко звідси.

— То ти не вбив їх?

— Звісно, що ні, — відказав Ніх. — Це мій дім. Мені не треба, щоб вони вешталися тут довіку. Слухай, усе гаразд. Я розібрався з ними.

Скарлет відступила на крок від хлопця і сказала.

— Ти — не людина. Люди так не чинять. Ти такий самий лиходій, як і він. Ти — чудовисько.

Ніх відчув, що блідне. Після всього, що він пережив цієї ночі, після всього, що сталося, це було найважчим ударом.

— Ні. Все було не так.

Скарлет задкувала від нього. Один крок, другий — і вона вже розвернулася, щоб дременути геть кладовищем, залитим місячним сяйвом, коли високий чоловік, одягнений у чорний оксамит, взяв її за руку й мовив:

— Боюся, зараз ти несправедлива до нього. Але, безсумнівно, щасливішою ти будеш, якщо нічого цього не пам'ятатимеш. Давай прогуляємося, ти і я, обговоримо все, що сталося за останні кілька днів, і що буде доречним пам'ятати, а що буде краще забути.

— Сайласе, — втрутився Ніх. — Не роби цього. Не змушуй її забути мене.

— Так буде безпечніше. Для неї, не