Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Проїхавши лісом, а потім болотом, пан Адамек значно скоротив собі шлях і наздогнав Марійку з Яремком неподалік від Ямок.

— Сто дяблув! — гукнув він замість привітання. — Я за вами женусь півдня й цілу ніч.

Марійка зиркнула на пана Адамка і всміхнулася тільки очима. Було добре, що поляк вирвався з халепи, він усе-таки і їм допоміг, але що робити з ним далі? Адже зараз, напевне, почне знову залицятися.

Але пан Адамек не залицявся, та й виглядав він далеко не хвацько. У крові, у саднах, неголений, волосся розкуйовджене, очі червоні…

— Куди їдете?

— На Ямки!

— А що — вони там?

— Гадаю, що там, — відповіла Марійка, поглянувши на Адамка.

— Це те безлюдне село?

— Воно…

— Тоді треба дивитися пильно, прошу панєнку. Татари не такі дурні, щоб не здогадатися, куди можуть заховатися втікачі.

З півгодини вони їхали степом, потім ускочили в невеликий байрак, а коли вже виїздили з нього, пан Адамек раптом різко зупинив коня:

— Далі не можна! Онде стоять.

Неподалік стояли вершники. То були татари…

— Але то не є всі, — мовив пан Адамек. — Я знаю. Вони розділилися на дві групи. Але то добже, що їх тут з півтора десятка. Ви будьте тут, у байраці, а я, прошем пробачення, зараз лечу на басурманів і рубаю їх.

— Чекайте! — схопила його за руку Марійка. — Треба подумати…

— Гиндик думав, та в помийниці втопився. Мені ще треба оддати борг Клюсикові. Я йому в карти програвся.

— Зачекайте, не говоріть так багато, — попросила Марійка.

— Я майже добу ні з ким не розмовляв. Знаєте, як то є тяжко? Відпустіть мою руку, вона хоче герцю!

— То буде не герць! Вони уб’ють вас. Вам потрібна підмога.

— Підмога? То б не завадило, але ж…

Пан Адамек ударив себе кулаком по лобі.

— Матка боска! То я є просто вар’ят! Таж тут неподалік — за години півтори доброї їзди — донські козаки на чолі з Петруніним. Я ж йому коня програв!

— Де він, той Петрунін? У якому селі?

— Або у Вербовому Яру, або в Комарівці…

— Яремку! — круто повернулася до свого меншого брата Марійка. — Треба скакати на Вербовий Яр… Якщо там не застанеш Петруніна, мчи на Комарівку! Скачи, тільки не попади в лабети татарам. І скажи козакам: хай негайно скачуть сюди, на допомогу нашим! Зрозумів?

— Скажи від імені самого пана Адамка Квятковського, що це його прохання й навіть наказ! — додав поляк.

— Сідай на мого коня, — мовила Марійка. — Він ніби не так притомився.

…Вона поцілувала брата, від чого хлопець почервонів, мов рак, потім, коли він повернув коня, щоб їхати, шмагонула по крупу коня поводом.

— А нам доведеться залишити коней тут і через оті кущі добиратися вниз пішки, — сказав пан Адамек.

— Як ви відгадали мою думку? — запитала Марійка, не спускаючи очей з Яремка, який мчав по видолинку.

— Намагаюсь вам сподобатися, — засміявся пан Адамек.

Спуск у Ямки — крутий. Пішки можна пройти в село з будь-якого боку. А от кінним татарам, які почуваються в своїй стихії тільки тоді, коли вони їдуть верхи, в Ямки можна вскочити лише дорогою, що переходила в головну й по суті єдину вулицю села.

Біля Балабаєвої хати стояла і його кузня. В кузні Клюсик знайшов невеличку гармату, а за кузнею — льох з двома діжками пороху. Певно, тоді, як татари нищили село, на льох вони не звернули уваги.

Тепер Клюсик подумав про те, що і гармата, і порох можуть їм дуже добре прислужитися. Після Скрипникового «Цить!» Тиміш мовив: «Не треба цитькати! Вислухай спочатку те, що я маю на думці!»

А думка у Клюсика була проста: він з Йоном, — якщо Йон згоден, — перебираються до Балабаєвої кузні, перетинають дорогу арканом, валять ординців на землю і б’ють по них з гармати. Тим часом Петро та інші його товариші добираються до водяного млина. У млині міцні камінні стіни, так що можна просидіти не один день.

— А далі? — запитав Петро.

— А далі вони знімуть облогу, — сказав Клюсик. — Сил у Гаспареоне не так багато… Ми перебили йому вже з добрий десяток вояків, та ще зараз трьох… А в нього було їх з п’ятдесят. Зараз у Гаспареоне вершників… ну, тридцять п’ять — тридцять сім. А нас шестеро. По шість на одного. Не так і багато.

…І от Клюсик та Йон чекають на татарський загін. У руці Тимоша димівся гніт, гармата націлена на дорогу — саме там вони поклали татарський аркан і присипали пилюкою. Клюсик розклав біля себе кілька заряджених пістолів, а Йона послав під дуба, куди виходив кінець аркана. Як тільки татари спустяться з гори і доскачуть до аркана, Йонові треба різко потягти цей волосяний мотуз на себе і втримати, хоч би там що. Ну, а все інше зробить Клюсик.

Татари щось зволікали, все ніяк не наважуючись напасти.

Нарешті Риза наказів спускатися, а сам з Гаспареоне та трьома вершниками лишився на горі і приготувався промчати за своїми вояками після того, як вони розправляться з гяурами.

Йон почув стукіт копит. Він виглянув з-за дуба й побачив, як, набираючи швидкості, з гори їдуть ординці. «Тільки б не зупинилися, тільки б летіли на повній швидкості!» — подумав він, дужче стиснувши в руках аркан.

Коли до нього лишилося якихось п’ять кроків, Йон схопився на ноги й потяг аркан на себе. Він навіть устиг забігти за дерево, і враз аркан різко здригнувся і смикнув молодого молдаванина.

Йон боляче ударився об стовбур, але аркана не випустив, почув перелякані крики людей, іржання коней, потім усе це перекрив постріл з гармати.

Аркан одразу ж ослаб, певне, його перебило гарматним пострілом. Йон схопився на ноги і побачив у пилюці місиво людських та кінських тіл.

Із хати вискочив чорний від кіптяви Клюсик і закричав:

— Нічого не видно! Я вгадав, чи ні?

— Майже, — відповів Йон і вихопився на дорогу.

Прямо на нього летів ординець. Зброї при хлопцеві не було, він кинувся вбік, шабля ординця просвистіла на волосинку від голови, і саме в цю мить гримнув постріл. Татарин промчав ще кілька кроків і звалився в пилюку. Це стріляв Клюсик.

За хвилину Тиміш та Йон були в кузні. Клюсик витер закривавлену шаблюку об шаровари і мовив:

— Ще десятьох недолічиться Гаспареоне! По чотири з половиною на кожного козака лишилося! Зовсім мало…

— Не зовсім, — відповів Йон.

— Слухай, хлопче, біжи зараз на вулицю та позабирай у вбитих зброю, яка є. А я тим часом знову наб’ю гармату.