Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Вероніка скривила губи в ледь помітній усмішці, ніби намагалася показати, що ці слова її не зачепили. Але я знала, що зачепили. Її пальці стисли чашку сильніше, ніж було потрібно.

– Усе змінюється, як бачиш, – промовила вона, майже кинувши ці слова в повітря.

Вероніка мовила це з такою відвертою зневагою, що мені здалося, ніби вона навмисно намагається загнати мене в кут. Її тон, її манера говорити – все це випромінювало бажання показати свою перевагу, підкреслити мою нікчемність. Але чому? Я ж нічого поганого їй не зробила. 

– Так, у мене сім’я, – відповіла я рівним голосом, хоча всередині все кипіло. – Скоро мій чоловік забере нас додому.

Вероніка посміхнулася, але ця посмішка була отруйною, як у хижака перед нападом.

– Було б чудово. Але поки це не сталося, зроби так, щоб ми з тобою не зустрічалися. Забирай своє чадо й разом шуруйте до кімнати. Наближається час вечері, а Дем’ян терпіти не може, коли хтось погано поводиться за столом.

Її погляд ковзнув до Есмі, і я відчула, як донька міцніше стиснула мою руку. Вона ще не розуміла всіх тонкощів ситуації, але відчувала напругу, яка висіла в повітрі.

– Ходімо, доню, – сказала я, намагаючись говорити спокійно.

– А як же шоколадне молоко? – Есмі подивилася на мене з таким щирим очікуванням, що я відчула, як у грудях защеміло.

– Я пізніше приготую, – відповіла я тихо.

– Ти зробиш це зараз, Лідо, – раптом втрутився Дем’ян. Він повернувся. Його голос був твердим, як завжди, але в ньому звучало щось, що змусило мене насторожитися. Він підійшов ближче й простягнув мені пакунок. – Ось, тримай.

Я глянула на пакунок – кілька пляшок з різним молоком.

– Я не знав, яке саме потрібно, а телефона твого у мене немає, тож взяв різного.

Його уважність була несподіваною, майже збивала з пантелику.

– Дякую вам. Я потім приготую, а вам приємного вечора і смачної вечері, – сказала я, сподіваючись швидше піти.

Але коли я вже зробила крок до дверей, Дем’ян схопив мене за лікоть. Його дотик був міцним, майже володарським, і я відчула, як серце закалатало.

– Без вечері ти нікуди не підеш. Есмі чекає на своє молоко. Петрович теж зараз прийде, тож ми повечеряємо всі разом, – сказав він, не залишаючи місця для заперечень.

– Дем’яне, але ми хотіли вдвох… – Вероніка зробила спробу повернути увагу на себе, але його голос був як крижаний потік.

– У нас для цього було достатньо часу. Ми повечеряємо всі разом.

Я помітила, як Вероніка стиснула губи, ледь стримуючи роздратування. Її очі метали блискавки, але вона мовчала.

– Тоді вечеряй без мене, – холодно відповіла вона, різко розвернулася до Поліни й кинула: – Поліно, я чекаю на свій чай у спальні.

Її постать зникла за дверима, залишивши після себе гнітючу тишу. Есмі міцніше притулилася до мене, а я відчула, як напруга наростає, мов гроза, що ось-ось розрядиться.

– Не варто було, – я намагалася говорити тихо, щоб Есмі не помітила мого занепокоєння. – Через нас у вас можуть зіпсуватися стосунки.

Дем’ян поглянув на мене, і його погляд був таким серйозним, що я ледь стрималася, щоб не відвести очі.

– Не думай про це, Лідо. Краще займися молоком для Есмі. А ти, маленьке совеня з розумними очима, – він нахилився трохи ближче до доньки, – відпусти маму. У цьому домі тобі нічого не загрожує. А я буду радий, якщо ми з тобою познайомимося ближче.

Есмі спочатку невпевнено подивилася на мене, а потім перевела погляд на Дем’яна. Її дитяча цікавість явно брала гору. Але я не могла цього дозволити. Кожна фраза, кожне слово могло стати тією ниткою, що розплутає клубок, який я так довго намагалася тримати в таємниці.

– У цьому немає потреби, – втрутилася я швидше, ніж могла подумати. Мій голос звучав різко, майже відчайдушно. Дем’ян зупинився, ніби здивований моєю реакцією, але не відійшов.

– Чому? – його питання прозвучало спокійно, але я відчула, як у цьому спокої ховається прихований інтерес.

– Бо вона дитина, і їй не потрібно когось знати ближче, – я говорила твердо, намагаючись не втратити контроль.

-- Моя мама іноді буває різкою, але насправді вона дуже добра. Її голос, хоч і суворий на перший погляд, ховає в собі тепло, яке не завжди вдається побачити одразу. 

Есмі підбігла до Дем’яна, її великі очі блищали цікавістю. Вона несміливо задерла голову й почала щось шепотіти йому. Дем’ян спочатку виглядав трохи здивованим, але потім м’яко посміхнувся й опустився навколішки, щоб бути на рівні її очей.

— Я знаю, — прошепотів він так, ніби зберігав найважливішу таємницю у світі. — Але давай ми не будемо обговорювати це у її присутності. Їй це може не сподобатися, і тоді нам обом дістанеться.

Його слова супроводжувалися хитрим, але грайливим виразом обличчя. Він навмисне зробив переляканий вигляд, розширивши очі й вдавши, ніби ось-ось почне тікати. Есмі засміялася, прикривши рот долоньками, щоб не видати себе.

Я спостерігала за цією сценою, намагаючись залишатися серйозною. Усередині мене з’явилася хвиля тепла, але я приховала посмішку за суворим поглядом.