Читати книгу - "Танок з драконами"

Давос спробував був переконати його зберегти вірність. Якщо Саладор покине Станіса та його справу, казав він, то облишить і надію отримати золото, яке йому заборгували. Адже переможний король Томен навряд чи заплатить борги свого розбитого дядька. Єдина надія Саладора — лишитися вірним Станісові Баратеону, доки той не звоює Залізний Престол. Інакше ані шеляга королівських грошей йому не бачити. Треба зберігати терпіння.

Можливо, якийсь медоголосий двірський вельможа зумів би схилити до згоди лисенійського піратського ватажка, та Давос був цибульним лицарем, і його слова лише розбурхали у Саладорі зайву лють.

— Терпіння я зберігав на Дракон-Камені, — відповів він, — коли червона жінка палила дерев’яних богів та верескливих людей. Упродовж шляху до Стіни я зберігав терпіння. Терпів і у Східній Варті… і холод теж терпів. Пхе, кажу я. Пхе на твоє терпіння, і пхе на твого короля. Мої люди голодують. Вони хочуть знову залізти на своїх жінок, перелічити своїх синів, побачити Пороги та сади задоволень Лису. А льоду, штормів та порожніх обіцянок вони не хочуть. Тут, на цій півночі, занадто холодно, і ще холоднішає.

«Я знав, що цей день настане, — сказав собі Давос. — Я любив цього старого шахрая, та ніколи не дурив себе настільки, щоб довіряти йому беззастережно.»

— Шторми. — Князь Годрік вимовив це слово так пристрасно, як інший чоловік міг би вимовити ім’я коханої. — Шторми вважалися священними на Сестрах ще до приходу андалів. Нашими прадавніми богами були Володарка Хвиль та Володар Небес. Шторм буяв тоді, коли вони кохалися одне з одним.

Він нахилився уперед.

— Усі ці земні королі ніколи не згадують про Сестер. Та й навіщо? Ми такі малі та вбогі. Але ж ви зараз тут. Принесені до мене штормом.

«Не штормом, а другом» — подумав Давос.

Князь Годрік обернувся до свого очільника варти.

— Лишіть цього чоловіка зі мною. І затямте: його тут не було.

— Так, м’сьпане. Ніколи.

Сотник пішов геть, лишаючи мокрими чобітьми вогкі відбитки на килимі. Десь унизу гуркотіло невтомне море, лупцюючи підніжжя замку. Зовнішні двері зачинилися, наче буркнув віддалений грім, і негайно, мовби у відповідь, з неба знову вдарила блискавка.

— Пане князю, — мовив Давос, — якщо ви відішлете мене далі до Білої Гавані, його милість вважатиме це дружнім вчинком.

— Я можу відіслати вас до Білої Гавані, — відповів князь. — Або до якогось холодного і вогкого пекла.

«Наче Сестринова не досить.» Давос непокоївся, що може статися найгірше. Три Сестри були норовливі гадюки, вірні лише самим собі. Вважалося, що вони присягають Аринам з Долини як зверхникам, але влада Соколиного Гнізда на островах ніколи не трималася надто міцно.

— Якби Розставець знав про вас, то завимагав би віддати йому.

Борел тримав під своєю рукою острів Милосестру так само, як Довгоселець — Довгосестру, а Бистрінь — Малосестру. Але всі троє присягали на вірність Трістону Розставцю, князеві на Трьох Сестрах.

— А він би продав вас королеві за дзбан їхнього ланістерівського золота. Бідар-бо має семеро синів, які хочуть стати лицарями, тому жодного дракона з рук не впустить. — Князь підняв дерев’яну ложку і знову заходився знищувати юшку. — Я колись проклинав богів, які подарували мені самих лише доньок… доки не почув, як Трістон скаржиться на ціну бойових лицарських огирів. Ви здивуєтеся, скільки треба продати риби, щоб купити пристойну панцирну броню.

«Я теж мав семеро синів, але четверо з них згоріли на смерть.»

— Князь Розставець є значковим Соколиного Гнізда, — відповів Давос. — За законом він мав би доправити мене до пані Арин.

Давос гадав, що з нею йому пощастило б трохи більше, ніж із Ланістерами. Ліза Арин, хоч і не брала участі у Війні П’яти Королів, усе ж таки була донькою Водоплину і тіткою Молодого Вовка.

— Пані Арин більше нема, — мовив князь Годрік. — Її вбив якийсь співець. Тепер у Долині править князь Мізинець. То де пірати?

Коли Давос не відповів, князь нетерпляче постукав ложкою по столі.

— Лисенійці! Бистрінь бачив їхні вітрила з Малосестри, а перед ним — Кремінці зі Вдоварти. Жовтогарячі вітрила, зелені, рожеві. Це Саладор Саан. Де він зараз?

— У морі. — Саладор саме мав огинати Пальці, йдучи униз вузьким морем. Він повертався на Пороги з тими небагатьма кораблями, які йому лишилися. Можливо, якщо дорогою йому трапиться кілька необережних купців, то здобуде собі ще. «Трошки піратства, щоб якось перебути довгі версти.» — Його милість надіслав Саладора на південь, завдавати клопоту Ланістерам та їхнім друзям.

Цю брехню він подумки повторював, щоб не забути, поки веслував до Сестринова під струменями дощу. Рано чи пізно світ дізнається, що Саладор Саан покинув Станіса Баратеона і лишив його без кораблів — та дізнається не з вуст Давоса Лукомора.

Князь Годрік перемішав ложкою юшку.

— Невже той старий пірат Саан змусив вас діставатися берега уплав?

— Я зійшов на суходіл з човна, пане князю.

Саладор почекав, доки світло Нічного Ліхтаря з’явиться ліворуч на носі «Валірійця», і тоді висадив Давоса на воду. Принаймні цього їхня дружба ще була варта. Лисенієць радо б забрав його з собою на південь, але Давос відмовився. Станісові потрібен був Виман Мандерлі, і він довірив Давосові зманити того на свій бік. Довіру короля він не зрадить — так сказав Давос Саладорові.

— Пхе, — відповів піратський князь, — він тебе згубить своєю довірою та почесними дорученнями, старий друже. Згубить, от побачиш.

— Ніколи ще не приймав під своїм дахом Правицю Короля, — мовив князь Годрік. — Цікаво, а чи дасть Станіс за вас викуп?

«А й справді — чи дасть?» Станіс жалував Давосові землі, титули та уряди, але чи заплатить він золотом, щоб викупити його життя? «Та він і золота не має. Інакше досі мав би Саладора.»

— Якщо пан князь бажають запитати в його милості, вони можуть знайти його особу в замку Чорному.

Борел щось забурчав собі під носа, тоді спитав:

— А чи Біс теж у замку Чорному?

— Біс? — Давос не зрозумів запитання. — Він у Король-Березі, засуджений на смерть за вбивство свого небожа.

— Як казав мій батечко, на Стіні все взнають останніми. Карлик утік. Проліз між ґратами своєї келії та голіруч розірвав власного батька на шматки. Стражник бачив, як він тікав, червоний з