Читати книгу - "Куджо"

Куджо знову загавкав. Навіть крізь товсте скло гавкіт звучав неймовірно гучно. Раптом Донні спало на думку, що якби вона, зупинивши машину, автоматично не підняла вікно, то зараз у неї було б на одне горло менше. Її кров заливала б кермо, приладову панель, вітрове скло. Батько завжди втовкмачував: «Зупинись, підійми вікна, ввімкни гальма, візьми ключі, замкни авто». Одна-єдина дія, яку вона виконала, навіть не задумуючись.

Донна скрикнула.

Жахлива собача морда зникла з очей.

Вона згадала про Теда й озирнулася. Від погляду на сина на неї накотив новий страх, угвинчуючись у нутро гарячою голкою. Він не зомлів, але й не був повністю при тямі. Він відкинувся на спинку крісла. Погляд був порожнім і затуманеним. Обличчя побіліло. Кутики губ посиніли.

— Теде!

Донна клацнула пальцями в нього під носом. Від сухого звуку Тед кволо кліпнув.

— Теде!

— Мамо, — глухо вимовив Тед, — як чудовисько змогло вилізти з моєї шафи? Я сплю? Мамо, я задрімав?

— Все буде добре, — сказала Донна, хоча від цих слів по тілу побігли мурашки. — Все буде…

Над капотом вона побачила хвіст і широку спину собаки. Він обходив машину в напрямку Теда…

Вікно Теда не було зачинене.

Донна потяглася через Теда, рухаючись так стрімко, що м’язи аж звело судомою, і пальці зі стуком ударилися об ручку. Вона, сопучи, щосили обертала ручку, відчуваючи, як під нею звивається Тед.

Вікно піднялося вже на три чверті, коли на нього скочив Куджо. Його морда ввігналася в щілину, під тиском вікна задираючись угору. Невеличкий автомобіль сповнився гарчання і гавкоту. Тед знову скрикнув і обхопив долонями голову, затуляючи очі. Охоплений сліпим бажанням сховатися, він намагався заритися обличчям у живіт Донни, цим зменшуючи її тиск на ручку вікна.

— Мамо! Мамо! Мамо! Зупини його! Зроби так, щоб воно пішло геть!

Ззаду по руках потекло щось тепле. З дедалі більшим жахом вона побачила, що це кров і слиз, що стікають із собачої пащі. Зібравши всі свої сили, Донна змогла повернути ручку ще на чверть… Тоді Куджо прибрав морду. Донна мигцем побачила його — перекривлену, безтямну карикатуру на добродушного сенбернара. А тоді собака опустився на всі чотири, і вона могла бачити лише його спину.

Тепер ручка піддавалася легко. Донна зачинила вікно і обтерла долоні об джинси, коротко схлипуючи від огиди.

(о Ісусе о Діво Маріє Мати Божа)

Тед знову впав у запаморочений, напівсвідомий стан. Цього разу, коли вона клацнула пальцями в нього перед обличчям, не було жодної реакції.

«О Господи, у нього через це можуть розвинутися комплекси. Любий мій Теде, якби ж я тільки залишила тебе з Деббі».

Вона взяла Теда за плечі й заходилася м’яко термосити.

— Я заснув? — знову запитав він.

— Ні, — відповіла Донна.

Тед застогнав. Тихий, болісний звук краяв їй серце.

— Ні, але все нормально. Чуєш? Все в порядку. Цей собака сюди не залізе. Тепер вікна зачинені. Він не потрапить всередину. Він нас не дістане.

Слова проникли у свідомість Теда, і його очі трохи проясніли.

— Тоді їдьмо додому. Мам, я не хочу тут залишатися.

— Так, так, ми…

Наче величезний рудаво-коричневий снаряд, Куджо з гавкотом стрибнув на капот, атакуючи вітрове скло. Тед знову почав кричати. Очі полізли на лоба, маленькі пальчики нещадно впилися в щоки, залишаючи на них червоні сліди.

— Він нас не дістане! — закричала Донна. — Теде, ти мене чуєш? Він сюди не залізе!

З глухим гупанням Куджо врізався у вітрове скло, потім знову відскочив, шкребучи капот, аби знайти точку опори. На поверхні машини залишився ланцюжок подряпин. Потім він кинувся знову.

— Я хочу додому! — заверещав Тед.

— Тедді, обійми мене міцніше і заспокойся.

Як же безглуздо це прозвучало, але що ще можна було сказати?

Тед сховав обличчя в неї на грудях, і в ту ж мить Куджо знову вдарився в скло. Він намагався прогризти собі шлях усередину, заляпуючи вікно патьоками піни. Його очманілі, затуманені очі вп’ялися в очі Донни.«Я роздеру тебе на шматки, — промовляли вони. — Роздеру тебе і хлопця, щойно проникну в цю консервну бляшанку. Я зжеру тебе живцем. Я поглинатиму шматки твого м’яса, коли ти ще кричатимеш».

«Сказився, — подумала Донна. — Цей собака сказився».

З невпинним наростанням жаху Донна дивилася на капот і на припарковану вантажівку Джо Кембера. Собака його вкусив?

Донна знайшла кнопку клаксона й натиснула. Від різкого гудіння Куджо кинувся назад, ледь не втрачаючи рівновагу.

— Тобі це не дуже подобається, так? — переможно зарепетувала Донна. — У тебе від цього болять вуха, правда ж?

Вона втиснула кнопку до межі.

Куджо зіскочив із капота.

— Мам! Їдьмо додому, будь ла-а-аска!

Вона повернула ключ запалювання. Двигун усе кашляв і кашляв, але «пінто» не заводився. Урешті-решт вона облишила спроби.

— Любий, ми не можемо поїхати зараз. Машина…

— Так, так! Зараз! Їдьмо зараз!

У голові запульсував біль: сильний, розколюючий стукіт, що перебував у цілковитому резонансі з її серцебиттям.

— Теде, вислухай мене. «Пінто» не хоче заводитися. Через ту голку. Треба зачекати, доки охолоне двигун. Думаю, тоді він заведеться. І ми зможемо поїхати.

Усе, що потрібно зробити, це виїхати з під’їзної доріжки і вибратися на схил. Тоді, навіть якщо двигун і заглухне, це не матиме значення. Ми зможемо скотитися вниз. Якщо я не зірвусь і не натисну на гальма. Навіть із вимкненим двигуном я зможу здолати добру половину відстані до Кленової дороги… або…

Вона згадала про будинок біля підніжжя пагорба, той, східний бік якого так буйно поріс жимолостю. Там були люди. Вона бачила автомобілі.

Люди!

Вона знову натиснула на клаксон. Три короткі сигнали, потім три довгі, знову три короткі — і так безліч разів. То були єдині знаки азбуки Морзе, які вона запам’ятала за два роки, проведені в скаутах. Вони мусять їх почути. Навіть якщо не зрозуміють сигналу, то все одно прийдуть глянути, хто й навіщо зчинив у Джо Кембера такий пекельний гармидер.

Де подівся пес? Його ніде не було видно. Та це не мало значення. Він не може залізти всередину, і скоро прибуде допомога.

— Все буде чудово, — запевнила вона Теда. —