Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 248
Перейти на сторінку:
думаю повернутися, просто став, наче скам’янів. І хоч не бачу, а знаю, хто то каже. Згадую фотографію, яку генерал Суботін показував.

— Ізабелло, зачиніть двері, будь ласка, не заважайте. — лікар підхопився, посміхається, очі палають, був би хвіст, так розпушив би.

Чую, зачинилися двері. Стою і чомусь весь потом вкрився.

— Чого це ви спітніли? — питає мене лікар.

— Та спека ж, і хвилююся я. Багато разів наймався, але щоб ось так перевіряли, ще жодного разу не було. — кажу я і стою вже не як солдат, а як звичайний мужик Здається, лікар помилки моєї не помітив, медсестра теж. Подивиться на мене і все щось пише, подивиться і пише. Що там писати? — Руки розстав і пострибай. — каже лікар.

Я пострибав.

— Якісь скарги на здоров’я маєш?

— Ні, здоровий я, не хвилюйтеся. Можна одягнутися?

— А що тобі, холодно?

— Та ну ви що! Просто не звик я без спіднього.

— Почекай ще. — Лікар підвівся, підійшов до мене, одягнув на руку рукавичку якусь і як потягнеться.

— Ви що робите! — я його наче й не сильно штовхнув, а він аж до стінки відлетів.

— Ти чого? — роздратувався лікар.

— А ви чого?

— Спокійно! Що ти як кінь буцаєшся! Це медичний огляд! Зараз напишу, що божевільний, і роботи не отримаєш! — каже лікар ображено, за груди тримається. Мабуть, таки добряче я йому ввалив.

— Ні! Вибачте! Я не божевільний! У нас нікого в роду божевільних не було! Чесне слово! Оглядайте, пане лікарю, як треба. Дуже вже мені ця робота потрібна.

Лікар підійшов і взяв мене рукою за одне місце. Те саме.

— Покахикай убік, — каже мені. Я кахикаю, а він смикає. Потім повернувся за стіл, щось шепнув медсестрі, вона пише. Що ж вона там пише? Аж дивно мені. — Ну, наче здоровий, — лікар чомусь зітхає. — Ходімо. Не одягайся!

— Що, голяка? — дивуюся я. Та що ж ці бунтівники кляті задумали таке?

— Голяка, — киває лікар. Виходить до коридора, поруч іще двері, шанобливо стукає до них і каже лагіднесеньким голосом: — Ізабелло, до вас можна?

— Заходьте, — я впізнаю голос.

Лікар відчиняє двері, заходить усередину, я за ним Кімната як кімната, тільки посередині стоїть велике ліжко з балдахіном А на ліжку вона. У червоній сукні і з вогняною квіткою у чорному блискучому волоссі, що так і переливається кучериками. Лікар їй цілує ручку, каже якісь компліменти, метушиться і хвилюється.

— Можете йти, — каже вона лікарю.

— Ах, Ізабелло, якби міг я залишитися з вами! — починає лікар.

— Не заважайте мені працювати, — строго каже вона і грізно дивиться, коли лікар намагається торкнутися її. Від того погляду лікар відсахується, наче від полум’я, зітхає і йде до дверей. Невдоволено дивиться на мене.

— Ізабелло, ви краєте мені серце, — чується вже з коридора, і грюкають двері.

Я стою голяка, наче на Водохреща, зображую хвилювання. Потім бачу, що не просто голяка, а ще розпусного голяка. Намагаюся прикрити ганьбу руками. Жінка сміється.

— А ти, я бачу, гарячий жеребчик, — каже вона, і від голосу її мені аж паморочиться. — Може, приляжеш?

— В мене грошей немає, одразу кажу, — хриплю я. — Я заробляти прийшов, а не витрачати.

— Я теж, — посміхається вона і ляскає рукою по ліжку. — І чого ти ото прикриваєш руками?

— Щоб не було біди.

— Яка від цього може бути біда?

— А от може. Якось найняли нас на святкування весілля доньки одного багатія нашого великого. На те весілля мусив приїхати сам великий князь Дмитро Павлович. Ну, і щоб вразити, робили весілля розкішно. Зокрема, набрали двадцять парубків приємної зовнішності, одягли нас в однострої, щоб ми як почесна варта були. Ну, ото вишикувалися ми біля входу до палацу, де весілля відбувається, тримаємо смолоскипи, а поруч з нами гості йдуть. Панночок багато, а паночки так одягаються, що залізна людина і та б звабилася: плечі голі, вушка з-під кучериків визирають, в оченятах чортенята виблискують, і все таке.

— Та ти, я бачу, еротоман!

— Ні, я з Олександрійського повіту. Так ось, ото вони бігають, а ми стоїмо зі смолоскипами. Коли йде поруч з нами офіцер один, дружба жениха, з гусарів. Вже і п’яний був, а помітив, що в одного з наших той. Оце така ж біда, як і в мене. Аби стояли ми у звичайних полотняних штанях, так ніхто б і не побачив, а нас же вирядили в такі штани, що обтягують усе. Ну, і видно у тих штанях будь-яке рушання тіла. Гусар як підскочить, як закричить: «На кого встал, падлєц!» — і в пику з розмаху. А хлопець, він баржі розвантажував, людина проста, відповів, та так, що всі зуби у гусара вискочили. Схопили хлопця і під суд. До Сибіру бідолаха пішов, а ви кажете, яка біда може бути!

Оце теревеню з єдиною метою, щоб звільнитися від омани. Бо інакше впаду і загину.

— А ти смішний, — каже вона, посміхається і дивиться. Просто дивиться. Тільки так можна дивитися, наче батогом бити! — Чому відвертаєшся?

— Бо гріха боюся, — кажу хрипко, в горлянці пересохло.

— А чого боятися? Не згрішиш — не покаєшся, так же панотці кажуть.

— А ще кажуть, що в піст на ковбасу краще не дивитися.

— Так не піст зараз, чого ти про ковбасу заговорив? — сміється вона, підхопилася і підійшла до мене.

Ну, все, думаю, пропав. Навіть сумніву не було, що пропав. Бо ось стоїть вона поруч, посміхається, парфумами пахтить, а в мене серденько заходиться. Коли чую, крики якісь, дзенькіт скла побитого. Наче порятунок мені це.

— Всім стояти! — кричить хтось, нахабно кричить.

— Що це? — питає вона Хоча б злякалася, серденько, а то спокійна Хоч у коридорі бійка якась. Спочатку подумав, чи не поліція втрутилася. Бувало таке, що от контора готує операцію, вичікує влучний момент, а тут якісь довбограї з поліції наскочать, хабарів зняти, і все спаскудять. Але ні, не поліція, поліція одразу про себе каже, а тут напад якийсь.

— Не знаю. Тікати треба, — кажу їй, бо чую, як у коридорі лупцюють когось.

— Ні, мені ще не заплатили, — каже вона.

Мені од неї аж

1 ... 49 50 51 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"