Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Візьміть мене на роботу! Будь ласка! Дуже треба! Благаю!

Коли зрозуміли вони, що не бандит я, а найматися прийшов, то з полегшенням зітхнули.

— На вулицю іди! В чергу ставай! — крикнув на мене Шампань.

— Візьміть! Я все робитиму! Я сильний! Ось! — схопив стілець за ніжку і підняв одною рукою, хоч стілець важкий, дубовий. — Візьміть! — стілець поставив, став на руки і пройшов. — Все вмію, а чого не вмію, того навчуся! — кричу догори ногами. — Візьміть, не знайти вам кращого робітника! — знову на ноги став, дивлюся на них.

— В чергу! — репетує Шампань, але я бачу, що не він тут головний, то на Куровського дивлюся. Бачу, в кімнаті камін стоїть, а біля нього кочерга. Схопив її і скрутив у вузол. А потім розкрутив.

— Візьмете?

Дивиться на мене Куровський і посміхається, сів за стіл, револьвер сховав, узявся за перо.

— Як тебе звати? — питає мене російською, я відповідаю так само, тільки вдаю, що не вмію російською балакати, то по-нашому, по-мужицьки домішую багато.

— Мокій Галібарда, селянин з Олександрійського повіту Херсонської губернії.

— І що ти робиш в Одесі, Мокію?

— Приїхав закупитися, а тепер заробити дуже хочу. Візьміть мене!

— Що у тебе з обличчям?

Тру я подряпину на щоці, кривлюся, наче з жабою цілуюся.

— Не будеш відповідати — підеш геть! — кричить Шампань.

— Закрий рота! — гримає на нього Куровський. — І що ж сталося, що плани так швидко змінилися?

— Обшустали мене! Як православного! Я ж у дядька Трохима грошей узяв, щоб косарку англійську купити! А мене обдурили! Ось ще були гроші, а ось уже немає! Лежу в небо дивлюся! Гади, запропонували в карти пограти. Раз-два, і все я програв! Тільки ж я бачив, що махлювали вони, на гарячому спіймав, кажу, щоб гроші повернули. А тут прибігло двоє, один з револьвером Наставили на мене, по морді дали. Нічого і зрозуміти не встиг! Поки очуняв трохи, їх вже і слід загув! Тепер мені треба гроші заробити! Я у порт потикався, але там докери чужих не беруть! Куди мені ще бігти! Оце про вас почув і прийшов! — кажу у відчаї, аж сльозу пустив, голос тремтить. — Як мені дядьку Трохиму в очі дивитися, коли і без грошей, і без косарки повернуся? Він же мені за батька! Ростив мене, дурня! Ні! — кручу головою, зуби зчепив, аж хрускотять.

Куровський з Шампанем переглядаються.

— А зі мною стілець піднімеш? — питає Шампань.

— Можу, тільки двома руками, — підскочив і підняв, хоч важкенько було. Поставив, дивлюся.

— А чим ти, Мокію, у себе в селі займався? — питає Куровський. Я, поки Шампаня піднімав, прочитав, що есер пише. Все, що я сказав, записав.

— Там чим Хліб ростив, рибу ловив, худобу пас, на заробітки ходив. Все робив, — киваю.

— Руки покажи.

— Кого? — дивуюся я.

— Руки, — Куровський вимагає. Я дивлюся на них, потім на руки свої. Здивований дуже. Потім показую їм.

— Ближче.

Показую ближче. Роздивляються. Кивають, наче задоволені. А як же не задоволені, коли руки у мене таки робочі. Я ж і за плугом ходжу, і кошу, і сіно вантажу, і дрова рубаю в себе на хуторі. А ще зола в’їлася, і ніготь на одному пальці збив. Бо в робочої людини руки завжди побиті.

— Ти б помив руки.

— Не вимиєш їх, бо в’їлася в них земелька, — киваю я.

— А скільки тобі років?

— Сорок, — брешу, звісно, але вірять.

— Родина в тебе є?

— Немає.

— Наче вже й пора одружитися?

— Пора, коли гроші є чи земля. А бідному спробуй-но. Та мені й так непогано, — кажу і посміхаюся.

— Як, так? — перепитує Куровський, наче не розуміє.

— А так, що гречка в наших краях не переводиться ані влітку, ані взимку, — хвалюся я і підморгую.

Здивувався Куровський, дивиться на Шампаня. Той узявся пояснювати.

— По-мужицьки «стрибнути в гречку» — це значить у блуд піти.

— А! То стрибаєш? — посміхається Куровський.

— Стрибаю. Слабка людина, тягне її тіло на гріх, — удавано зітхаю я, а сам аж муркочу від задоволення, наче згадую щось приємне.

— Добре, може, і підійдеш ти нам Сходи-но до лікаря.

— Та навіщо лікар, я — здоровий як бик! — хвалюся.

— До лікаря! Відведи його і запрошуй наступного, — наказує Куровський Шампаню.

— Красно дякую. Візьміть мене, не пожалкуєте! Я до роботи меткий! — аж кричу я від щастя.

Шампань вивів мене до коридора, ним в окрему кімнату, а там лікар сидить у фотелі, а поруч із ним медсестра з нотатником Дивляться на мене.

— Подивіться цього, — киває на мене Шампань.

— Добре, — каже лікар. — Кажи, як тебе звати, і роздягайся.

— Мокій Галібарда, селянин з...

— Достатньо! Чого став? Роздягайся!

Я аж почервонів.

— Тут?

— Тут! Швидше давай!

— Так той, ось же, — киваю у бік медсестри, яка й не думає відвертатися.

— Ти роботу хочеш чи ні? — питає лікар.

— Хочу, — киваю і давай роздягатися. Все зняв, окрім спіднього, стою.

— Все знімай! — каже лікар.

— Все? — я розчервонівся, наче помідор у серпні.

— Все! Швидше давай!

— Ну, як скажете, — зняв я і спіднє. Стою, рукою прикриваю причинне місце.

— Струнко! — несподівано як гаркне лікар. І тут я себе видав. Воно ж недарма в армії служив, так у голову вбили, що скільки років пройшло, а почув і автоматично витягнувся, руки по швах, спина рівно, п’ятки разом — носаки нарізно. Тут вже справді розчервонівся, що ось так просто викрив себе. Бо звідки у селянина армійські навички? Коли чую, сміх за спиною, жіночий.

— Що це за солдатик такий? — питає з коридору якась жінка. Я її не бачу, навіть не