Читати книгу - "Родаки"

Як не намагалася Катерина притулити «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері» на найвиднішому місці в центрі виставки, організатори, побачивши мамчині картини, радили або їх узагалі забрати, або тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї. Мамка тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, виставили свої картини в найнепримітнішому закапелку знаменитого мукачівського Латоричного двору.

А виставка-ярмарок чимдалі оживала, заливалася троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіґлями, перегуками і перемовами. А над усім — із гучномовців, прозваних «московськими галями», лунали бадьорі марші й пісні про щастя совєтських народів, якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна цивілізація світу.

Ярмарки-виставки направду були багатими й розкішними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро годовані і доглянуті ґаздами, родили воістину багатирські врожаї. Уздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не один на одному, стояли дерев’яні будки-ларьки з ящиками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ, морквищ. Майже над кожною будкою висіли гігантськими намистинами в’язанки жагучо-червоного, як циганські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби, часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах грона гонорового й самозадоволеного винограду. Його було стільки сортів і кольорів — на всяк смак і око, — що навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку й пили нектар як попало.

Цілими копицями на брезентових підстилках сором’язливо червоніли дитячими щоками осінні персики.

Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, мекали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури, ґелґотали по-філософськи гуси, рапкали одностайно, як на партзборах, качки. Все це тут, на місці, різалось, парилось, варилось і смажилось під веселе дзюрчання домашнього вина з бочок. Паленьку теж пили, але в основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.

Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіґлює, лається, свариться, б’ється і мириться осінній ярмарок-виставка уздовж усієї головної вулиці Мукачева. І чим душа багата — тим сита і п’яна. Вистачає всього і всім — людям, птицям, міським бездомним собакам, кішкам, пацюкам та мишкам, мухам, бджолам, осам, джмелям і навіть червоним міським мурашкам. Хто п’є, хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспішливо тягне крихтини по нірках.

І ось під обід, коли половина люду вже лежить під столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, починаються найголовніші урочистості — обхід ярмарку журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва дати свою сувору партєйну оцінку.

Мої ж мамка як стали зранку в найвіддаленішому закапелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена, лагідна й осяйна, як польова ромашка. А перед нею — де на великих стендах, де на парадних полицях і стелажах — демонструвалось воістину народне мистецтво: портрети передових доярок із пишними цицьками; постави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним ударом котрих можна водномить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художники, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали красу механізаторів, кукурудзівників, овочівників і садівників. Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало величезне полотно, на якому в усій красі поставала передова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, ніж свиноматки, серед яких стояла.

Мамчині картини справляли неоднозначне враження: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима й швидко відходили, саркастично посміхаючись. Були й такі, що подовгу дивились, вірніше — вдивлялись, наче намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз оглядались, як біженці, які покидають обжитий і дорогий їхньому серцю світ.

Аж тут підійшла стара циганка-волошка з полотняною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще здалеку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю виставку, жодного разу не глянувши на витвори місцевих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.

— Я тебе знайшла, — тихо, із глибоким віддихом мовила циганка.

Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі волошки.

Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. Настільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пилюка на старовинній скрині. Руки — довгі, кістляві, наче обтягнуті пергаментом, а пальці нагадували щойно вирване із землі, покручене коріння. І тільки очі! Вони дивилися із глибоко запалих у череп очниць восково-чорного обличчя… Навіть не дивились, а зблискували раз у раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.

І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, зацікавленість і жаль над неміччю старої.

— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка на картину із закоханим скрипалем.

— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і виставлено, щоби люди побачили.

Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці і щокою притулилась до обличчя скрипаля.

— Я тебе знайшла! — якось радісно і врочисто промовила волошка. — Я тебе знайшла, коханий мій!

Підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:

— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так настраждався… А тут, — знову показала на картину, — тут він знайшов спокій.

Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.

— Коли я відійду у свій світ, — сказала вибачаючись, кров зникне назавжди з його пальців, а натомість зазвучить музика.

Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:

— Його кров… кров на його пальцях — це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!

— Бабко, встаньте, вам тяжко на камені сидіти, — простягнули мамка руку циганці.

— Ти свята людина, — підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його. На картині. І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, — продовжувала далі. — Нас засудили до вічного блукання.

Ми мали сотні літ ходити одне поруч одного, але завжди