Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

Дмитро Кешеля

Помилуй і прости

Роман-покаяння

Рани знелюдненої душі

Дмитрик з Павлом усе-таки заколядували в діда Пастеляка, якого їм було велено обминати, бо всі біди — від нього. Різдвяний голос родинності навернув їх до отого вовкуватого діда, хоч і страх проймав від самої думки про нього.

Справді дивним був Василь Пастеляк — «мовчазний, нелюдяний, з печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості». Таким знали його і не любили такого.

Він люто карав себе за свої провини. І боявся зізнатися собі про свою ненависть до себе. Бо мав колись велику силу, але що вона без людяності… Тому доля відвернулася від нього і жорстоко мстила: «Звір, який втік від голоду з лісу, поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити».

Ні, страшнішим від звіра був Пастеляк, бо звір «ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості». Заради статків кинув чотирьох синів на поталу війні, не стримав братовбивства між тими, кого та війна не зжерла. Приречений був почути від того, до кого мав найтепліше серце: «Я — ваш гріх. Я — той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя». І не міг утекти від думки, що в усіх утратах винен він: «Де мій рід, де мої діти, де моя земля, так тяжко нажита? Чому в усіх хатах вікна нині світяться щастям, а мої осліпли?». Й у відчаї молив обурену землю прийняти грішного сина убієнного. Убієнного його ж грішним братом…

Ставши «раною, яка спливала кров’ю впереміш з сукровицею, пекла дико, мучила, не даючи ані життя, ані смерті», єдине, що зміг, — загнав себе в мовчазне покаяння і благання Бога смертю позбавити мук. І в тривогу перед смертю, бо її — «чесну і красиву — теж треба ще за життя заслужити».

У цій трагічній історії роду Пастеляків, пережитій вразливим серцем хлопчини, багато доль, крові, поту і сліз, вирізьблені тяжким життям характери, загадкове поєднання буденності з неземним. І незбагненність таланту автора цього роману-болю, роману-покаяння.

1

— Господи, знову за ніч налетіли! — виглянули, ловлячи долонею позіхи, баба у вікно. — Хай їм буде нівроку, такі чисті й білі, як ангельські крила. Аби лиш на добро. Земля вже третій рік нидіє без урожаю. Гріхи людські не може відмолити. Але чого там винити землю?.. Вона чиста, непорочна… А ми? Тисячу літ би нам тепер на колінах стояти і спокутувати перед небесами свою вину. Але чи випросили би того прощення? — сердяться собі під ніс баба.

Їх щоранкове дудніння враз влітає в мій сон. Розтуляю набряклі повіки.

— Агій, уже й ти продер очі, — мовить незлобливо, збиваючи наді мною перину. — Хоч би тепер виспався, дитино, доки жаль хоч одне серце прихилить над тобою. А там виростеш, життя як угріє батогом — не до сну буде.

Та я не важу на бабині слова — притьмом злітаю з ліжка і, цокотячи зубами від холоду, пну голову у вікно. Дві наші груші-літнівки біля колодязя, що перед цим кілька днів по-жебрачи гнулися під осінніми дощами і вітрами, тепер зодягнуті в біле, немов молоді панянки. Такі пишні, гонорові — хоч узувайся і йди їм по сусідських садах женихів шукати. Та й неабияких.

— Тьфу, — спльовую, сердячись чомусь на дерева, — жеброто, жеброто… Вискочило на бережок, то й гадає собі, що з попа ризи зняло. Ге, коби лиш не так! — дражню груші бабиним голосом.

«Мале, то й дурне», — перемовилось дерево з деревом, навіть не глянувши в мій бік.

Але охоплений красою снігів, які за ніч спеленали наше Черешневе, я вже нічого не чую. Ті, що випали на розкислу землю кілька днів перед цим, бачились якимись приреченими, немічними й безнадійними. Вони не дихали, від них не пахло зимовою радістю, а тхнуло спертим духом, як це буває в хаті, де довго лежить труна з мерцем. А нинішні сніги! Дивлюся через шибку, і видиться, вони тихо ворушаться під вікном, як крила білих птахів у сні. І весь світ звідси, з горішнього кінця села, де бабина хата, — прудкі вулички, що наввипередки мчать у долину, кудлаті солом’яні хати, довгошиї колодязні журавлі, острівки зимових садів на схилах — віддає тим рвійним, свіжим запахом-вітром, від якого стає так хмільно і млосно в грудях, аж, сказала би баба, хочеться ще трішки пожити.

Не відаю чому, але відколи пішли перші сніги, кожної ночі переді мною спливає дивна картина. Але сон це чи видиво насправді — так і не можу збагнути. Тільки-но влягаємось і баба гасить лампу, дивлюся з постелі у вікно і бачу, як на вершині гори Віщунки між снігами поволі розцвітає, немов велетенська троянда, червона зоря. Ніч розсувається, і все довкола займається оранжево-пурпуровою барвою. І стає так казково-ясно, що я ловлю зором не тільки кожну хату, вуличку в селі, а й навіть травинку на маківці Віщунки, що не встигла зітліти під осінніми дощами. А зоря палає між снігами все яскравіше.

І ось вже летить з гори до нашого обійстя пучок променів і вдаряється, немов осліплений птах, об шибку. Заціпенілий від страху, навіть паралізований тим світлом, споглядаю з ліжка, як на вершині Віщунки від зорі відділяється жінка і по променях спускається в село. Висока, ставна, вся в білому, вона іде впевнено, легко, і промені пругко гойдаються під її ходою. Жінка, не зупиняючись, проходить над усіма хатами і наближається до нашої. Тут вона опускається, і коли рука її вже торкається хвіртки, я впізнаю в ній маму. Ось вона підходить до вікна, складає дашком над чолом долоню і крізь шибки пильно вдивляється в кімнату. Великі голубі очі, довгі вії, широкі чорні брови, кучеряві хвилі волосся над чолом і загадковий погляд — мама! Широко розкритими очима вона довго дивиться на мене. Пробую розтулити вуста, та вони скам’яніли, хочу крикнути, та на грудях лежить тяжка брила, і жодне слово не може з-під неї вирватися, намагаюся бодай поворухнутись, однак відчуваю, що все тіло туго