Читати книгу - "Безтілесна людина"

їх поховали на чумному кладовищі. Наглядачі Ф. Ларер та Р. Гьоргай, повернувшись із дерев'яними хрестами через годину до могили, помітили, що могила Кароля Хорвата розкрита, а трупа порожня. Розкопавши дві інші могили, наглядачі знайшли П'єра Хорвата закривавленого й непритомного, але ще живого. Ніколас Хорват ознак життя не виявляв. Переконавшись, що він мертвий, наглядачі перезаховали його, а П'єра повернули до в'язниці. Скандал замовчали, втікача переслідувати не стали, і до кінця війни ця історія залишалася таємницею. П'єр Хорват відсидів усі 20 років, і його звільнили у січні 1919 року. В тому, що третій брат мертвий, ніякого сумніву немає.

Александр Куза, начальник поліції.

Бухарест».

— Отже, — мовив Хедлі, коли вони закінчили читати, — ми переслідували примару. — Брат Анрі, цебто брат Ніколас, ніколи своєї могили не залишав. Він там і досі. А вся справа…

Доктор Фелл ударив по аркушу суглобами пальців.

— Це моя помилка, Хедлі, — визнав він. — Я казав сьогодні вранці, що мало не зробив найбільшої помилки в своєму житті. Мене загіпнотизував брат Анрі. Ні про що інше думати я не міг. Тепер ви бачите, чому нам так мало було відомо про третього брата й чому я з моєю клятою самовпевненістю так неймовірно все пояснював?

— Ну, то що ми визнаємо помилку, нічого нового нам не додасть, — промовив Хедлі. — Як у біса ми пояснимо всі оті безглузді слова й погрози Флея? Особиста помста? У нас немає ніякої ниточки, якщо відкинути мотиви помсти Грімо та Флеєві.

— Ви не бачите, що залишається? — гримнув доктор Фелл, люто тицьнувши палицею в підлогу. — Ви не бачите, як ми мусимо пояснити ці два вбивства?

— На вашу думку, хтось хотів, щоб усе це було схоже на помсту? — запитав старший інспектор. — Я зараз у такому стані, що можу повірити чому завгодно. Але постає запитання: звідки справжній убивця знав, що ми можемо копнути так далеко в минуле? Звідки справжній убивця знав, що ми пов'яжемо ім'я професора Грімо з угорським злочином чи Флеєм? Мене дивує те, як добре сховано слід. — Хедлі все ходив по кімнаті й бив кулаком у долоню. — Крім того, чим більше я про це думаю, тим заплутанішим усе здається. У нас була вагома причина вважати, що третій брат убив цих двох, і чим більше я припускаю таку можливість, тим більше сумніваюся в тому, що Ніколас мертвий. Грімо сказав, нібито його вбив третій брат, і коли людина вмирає і знає, що вмирає, то яка в біса у неї може бути причина говорити неправду? Або… Стривайте! Гадаєте, він мав на увазі Флея? Гадаєте, Флей прийшов сюди, вбив Грімо, а потім хтось убив Флея? Це б пояснило багато чого незрозумілого.

— Пробачте, — втрутився Ремпол, — але це пояснило б, чому Флей теж згадував про третього брата, живого чи мертвого. І все ж, коли він мертвий, то яка користь обом жертвам узагалі згадувати про нього? Коли він мертвий, то мав би стати страшною примарою.

— Я знаю, що я кажу, — озвався Хедлі. — Нам потрібні були свідчення, і мені здається, ми можемо вірити двом убитим більше, ніж цій телеграмі, що, ймовірно, ще виявиться помилковою. Або ж… Гм… А може, третій брат і справді мертвий, але вбивця хотів, щоб ми подумали, нібито він ожив? — Він стояв, дивлячись у вікно, й мовчав. — Гадаю, це пояснило б усі суперечності, чи не так? Убивця грає роль того, кого брати не бачили близько тридцяти років. Він хоче, щоб ми, коли нападемо на його слід — якщо нападемо, — вважали це вбивство помстою. Що ви на це скажете. Фелле?

— Непогано. Зовсім непогано для маскування, — насупився доктор Фелл і, важко ступаючи, обійшов стіл. — Але які ж мотиви вбивства Флея й Грімо?

— Що ви маєте на увазі?

— Має бути якась сполучна ланка, чи не так? Для вбивства Грімо з боку Мілза, чи Дюмона, чи Бернабі, чи будь-кого іншого може бути скільки завгодно мотивів. Будь-хто міг убити й Флея. Але, мушу наголосити, будь-хто з їхнього кола чи групи людей. Навіщо Флея вбивати комусь із кола Грімо, ніколи, можливо, його й не бачивши? Якщо ці вбивства — діло рук тієї самої людини, то де сполучна ланка? Шановний професор, який мешкає в Блумсбері, і мандрівний артист із репутацією в'язня. Де мотив цього вбивства, якщо обох нічого не пов'язувало в минулому?

— Мені спадає на думку одна людина, — мовив Хедлі.

— Хто? Ви маєте на увазі мадам Дюмон?

— Так.

— Тоді хто ж виконує роль брата Анрі? Хоч би там як, а ми мусимо визнати, що це не вона. Ні, мій друже, мадам Дюмон не лише не слід підозрювати — її підозрювати неможливо.

— Я з цим не згоден. Бачте, ваша віра в те, що мадам Дюмон не вбивала Грімо, грунтується на тому, що вона, як ви гадаєте, любила його. Для цього немає ніяких підстав, Фелле. Аніякісіньких. Почати з того, яку фантастичну історію вона нам розповіла. Пам'ятаєте?..

— Разом із Мілзом, — саркастично посміхнувшись, буркнув доктор Фелл. — Ви можете уявити собі менш імовірних змовників, які своїми казочками при місячному світлі обводять круг пальця поліцію? Мадам Дюмон могла б носити маску — я кажу в переносному значенні, — маску в житті. Мілз теж міг би носити маску. Але комбінація цих двох масок та їхні спільні дії — це вже занадто. Я схильний віддати перевагу одному обличчю і справді під маскою. Крім того, подвійним убивцем мадам Дюмон бути ніяк не могла. Чому? Тому що, коли було вбито Флея, вона сиділа тут, у цій кімнаті, й розмовляла з нами. — Він замислився. В очах у нього блиснув вогник. — Або візьмімо друге покоління. Розетта — дочка Грімо. Припустімо неймовірне: Стюарт Мілз — насправді син мертвого брата Анрі.

— Такий ваш настрій мені добре відомий, — проказав Хедлі, спершись на край столу й уважно подивившись на доктора Фелла. — Це початок ще однієї вашої клятої містифікації, і сперечатися з вами зараз марно. Чому вам так хочеться, щоб я в це повірив?

— По-перше, тому, — відповів доктор Фелл, — що ви маєте повірити, що Мілз казав правду.

— Щоб згодом довести протилежне, як це було, коли розслідували справу «Годинник-смерть»?

— По-друге, тому, — не звертаючи уваги на слова Хедлі, вів далі доктор Фелл, — що я знаю, хто справжній убивця.

— І ми його бачили й розмовляли з ним?

— Цілком правильно.

— І ми можемо…

Доктор Фелл відсутнім поглядом, майже з виразом жалю на червоному обличчі якийсь час мовчки дивився на стіл.

— З Божою поміччю! —