Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Знаєш, це якось тупо.

— Це сталося лише раз. Кілька місяців тому. Та в мене таке враження, ніби вона й досі не може цього забути.

— Це тому, що ти був НА ВИСОТІ, — Ґреґ, усміхаючись, витирає черговий скляний кухоль і ставить його на полицю.

— Ні… Ну, може, й так, — каже Пол. — Серйозно, Ґреґу. Щоразу як вона дивиться на мене, я почуваюся винним. Наче… наче дав обіцянку, яку не в змозі виконати.

— Пам’ятаєш золоте правило, братику? Ніколи не гидь під власними дверима.

— Я був п’яний. Це сталося тієї ночі, коли Леоні повідомила, що вони з Джейком переїздять до Мітча. Я був…

— Ти втратив пильність, — голосом телеведучого каже Ґреґ. — Твоя шефиня обрала момент, коли ти був особливо вразливий, напоїла тебе й затягла в ліжко. А тепер ти відчуваєш, що тобою скористалися. Зачекай-но…

Він іде обслуговувати відвідувача. Увечері в четвер у барі людно. Усі столики зайняті, на місце тих, хто йде, одразу прибувають інші, гучний гамір дружньої бесіди перебиває музику. Пол збирався після роботи піти додому, але йому так рідко випадала нагода побачитися з братом, та ще й випити при цьому кілька чарок, що змарнувати її він не міг. Хай навіть доведеться уникати зорового контакту з сімдесятьма відсотками відвідувачів.

Подзенькуючи монетами, Ґреґ повертається до Пола.

— Слухай, я знаю, як це звучить. Але вона чудова жінка. І я з жахом думаю, що доведеться повсякчас відбиватися від неї.

— Знаєш, бути тобою — відстій.

— Наче ти розумієш.

— Бо ніхто не спробує підчепити тебе, доки ти з кимось. Принаймні не в гей-барі. О ні, — Ґреґ відставляє на полицю ще один кухоль. — Слухай, чому б тобі просто не посадити її й не сказати, що насправді вона прекрасна людина, бла-бла-бла, та в цьому плані вона тебе не цікавить?

— Бо це повна дурня. Ми ж тісно співпрацюємо і все таке.

— А це не дурня? Усе це: «Ну, Поле, перепихнемося нашвидку, щойно закінчиш».

Щось на іншому кінці бару привертає увагу Ґреґа.

— Ох ти ж. Здається, комусь тут дуже весело.

Краєм ока Пол спостерігає за нею весь вечір. Від початку вона поводилася дуже стримано, і Пол припустив, що вона на когось чекає. Зараз дівчина намагається видертись на барний стілець, та незграбно осідає після другої спроби. Відкинувши волосся з очей, незнайомка вдивляється в барну стійку, наче збираючись долати Еверест. Потім підштовхує себе нагору й приземляється на стілець, виставивши перед собою руки, аби зберегти рівновагу. Дівчина важко кліпає очима, наче не може повірити, що нарешті зробила це. А тоді повертається обличчям до Ґреґа.

— Перепрошую? Можна мені ще вина? — вона простягає порожній келих.

Ґреґ переводить веселий, та водночас втомлений погляд на Пола, а потім кудись убік.

— За десять хвилин зачиняємось, — каже він, перекинувши рушник через плече. Він добре ставиться до тих, що напідпитку. Пол ніколи не бачив, щоб у його брата уривався терпець. Як сказала б їхня матір, вони схожі, як день і ніч.

— То в мене десять хвилин, щоб його випити? — на мить дівчина припиняє всміхатися.

Вона не схожа на лесбіянку. Утім у наш час їх майже не відрізнити. Пол не каже цього братові — той лише розсміється і зауважить, що Пол надто довго працював у поліції.

— Любонько, я не хочу бути грубим, але ще один келих — і я почну за вас хвилюватись. А я дуже, дуже не люблю закінчувати зміну, хвилюючись за наших гостей.

— Маленький келих, — каже вона з усмішкою, якій неможливо опиратися. — Узагалі-то, зазвичай я не п’ю.

— Еге ж. От саме такі гості й завдають хвилювань.

— У мене… — Її очі звужуються. — У мене був важкий день. Справді важкий. Будь ласка, можна мені ще келих? А потім можете викликати мені гарне респектабельне таксі з гарної респектабельної фірми, я приїду до себе й вирублюсь, а ви підете додому, не хвилюючись про мене.

Він дивиться на Пола й зітхає.

«Бачиш, із чим доводиться мати справу?»

— Один маленький келих, — погоджується він. — Зовсім маленький.

Її усмішка блякне, очі примружуються, і вона схиляється до ніг, шукаючи сумочку.

Пол обертається обличчям до бару, перевіряючи повідомлення на своєму телефоні. Завтра ввечері його черга забирати Джейка, і хоча його стосунки з Леоні наразі далекі від приязних, у глибині душі він усе одно переживає, що вона знайде причину скасувати свої справи.

— Моя сумочка!

Він швидко підводить очі.

— Моя сумочка зникла! — дівчина зісковзнула зі стільця й оглядає підлогу, однією рукою тримаючись за барну стійку. Коли вона підіймає голову, її обличчя зовсім бліде.

— Ви брали її до дамської кімнати? — Ґреґ перехиляється через стійку.

— Ні. — Її погляд стрибає баром. — Вона була під стільцем.

— Ви лишили сумку під стільцем? — скрикує Ґреґ. — Ви що, попереджень не читаєте?

Скрізь у барі розвішені таблички: «Не залишайте сумку без уваги: в цьому районі орудують злодії». Пол може налічити три такі, не встаючи з місця.

Вона й справді не читала.

— Мені дуже шкода. Але тут дійсно неспокійно.

Погляд жінки перестрибує між ними двома, і, хоча вона дуже напідпитку, вона явно здогадується, що вони можуть про неї думати. «П’яна дурепа».

Пол береться за телефон.

— Я зателефоную копам.

— І скажете, що я здуру лишила сумку під стільцем? — вона затуляє обличчя руками. — О Боже мій. А я щойно зняла дві сотні фунтів на сплату місцевого податку. Повірити не можу. Дві. Сотні. Фунтів.

— У нас уже двічі цього тижня були крадіжки, — каже Ґреґ. — Все чекаємо, доки встановлять камеру спостереження. Це наче пошесть якась. Мені дійсно шкода.

Вона підіймає очі й витирає обличчя. З її грудей виривається довге уривчасте зітхання. Вона явно намагається не розридатися. Келих вина стоїть неторканий на барній стійці.

— Я дуже шкодую. Та, боюсь, я не зможу розплатитися.

— Не думайте про це, — каже Ґреґ. — Так, Поле, ти телефонуєш копам. А я піду принесу їй кави. Гаразд. Пані й панове, робочий час скінчився. Будь ласка…

З’ясувалося, що місцева поліція не виїжджає на зникнення сумочок. Вони повідомляють жінці на ім’я Лів номер