Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Пісня Сюзанни. Темна вежа VI 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

261
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 120
Перейти на сторінку:
надзвичайно важливим.

Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:

— Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.

— Схоже, ви в цьому впевнені.

— Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?

Едді кивнув.

— Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого — того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».

— Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?

— Дуже добре розумію, красно дякую, — підтвердив Едді.

— Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар,[56] а потім знову повертається до неї.

Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.

— Джоне, — промовив він. — Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.

— Невже? Ти певен?

Роланд кивнув.

— Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.

Джон Каллем знічено посміхнувся.

— Сподіваюся, що ні, — промовив він. — Мушу подякувати тобі за комплімент. — Він замовк, почухав свою сиву потилицю, а тоді: — Якщо це дійсно комплімент.

— Не вертайся на головну дорогу і не дури себе думкою, ніби мої слова нічого не важать. Чи ще гірше, ніби нас тут ніколи не було, ніби тобі все це наснилося. Не повертайся додому, навіть за запасною сорочкою. Там дуже небезпечно. Поїдь деінде. Щонайменше на три відстані далі за обрій.

Каллем примружив одне око, здавалося, він щось вираховує.

— У п’ятдесятих я десять жалюгідних років пропрацював охоронцем у штатній в’язниці Мену, — повідав він. — Але саме там я познайомився з одним збіса добрим чоловіком на ім’я…

Роланд мотнув головою і приклав собі до губ два з іще цілих пальців правої руки. Каллем кивнув.

— Ну, я забувся, як його звати, але він живе далеченько, у Вермонті, певен, я згадаю його ім’я… може, навіть, де саме він живе… на той час, як перетну кордон штату Нью-Гемпшир.

У цій його промові Едді дочув якусь немов нещирість, але, що саме йому здалося фальшивим, визначити він не міг, тож урешті-решт вирішив, що стає трохи параноїком. Джон Каллем був з ними прямий, як стріла… хіба ні?

— Хай вам щастить, — сказав він і потиснув старому руку. — Довгих днів і приємних ночей.

— І вам того ж, хлопці, — відповів Каллем, ручкаючись з Роландом. Його трипалу правицю він затримав у своїй долоні трохи довше. — То Бог врятував мені життя там, тоді, як ти гадаєш? Коли почали літати кулі?

— Най так, — відповів стрілець. — Якщо тобі так годиться. І най він буде з тобою й зараз.

— А щодо цього старого «форда»…

— Або прямо тут, або десь поблизу, — сказав Едді. — Ви його знайдете або хтось інший. Не переживайте.

Каллем вишкірився.

— Атож, саме це я й хотів тобі порадити.

— Vaya con dios,[57] — промовив Едді.

Каллем вишкірився.

— І тобі того ж удвічі, синку. Вам слід стерегтися тих нахожих. — Він зробив паузу. — Деякі з них не вельми приємні. Судячи з того, що про них розказують.

Каллем натиснув на газ і поїхав геть. Роланд провів його поглядом, а потім сказав:

— Дан-тете.

Едді кивнув. Дан-тете. Скромний рятівник. Називати так Джона Каллема — тепер зниклого з їх життів, як колись ті люди на Річковому Перехресті, — нічим не гірше, ніж будь-кого іншого. А він таки зник, чи не так? Хоча й прозвучало щось у його голосі, коли він розводився про свого приятеля у Вермонті…

Параноя.

Просто параноя.

Едді викинув з голови ці думки.

ЧОТИРИ

Оскільки машини в наявності не було, а отже, не було й килимка на підлозі перед водійським сидінням, під який треба зазирнути, Едді вирушив перевірити сходи заднього ганку. Але перш ніж він зробив крок у тому напрямку, Роланд вхопив його за плече однією рукою, показуючи кудись другою. Едді побачив зарослий кущами схил до води і дах іншого елінгу, його зелений гонт вкривав шар сухої хвої.

— Там хтось є, — промовив Роланд, ледь ворушачи губами. — Ймовірно, менший з двох дурнів, і він спостерігає за нами. Підніми руки.

— Роланде, ти вважаєш, це безпечно?

— Так.

Роланд сам підняв руки. Едді хотів було спитати, на чому грунтується його впевненість, але й без того знав, якою буде відповідь: на інтуїції. Це спеціальність Роланда. Зітхнувши, Едді підняв обидві руки на висоту плечей.

— Діпно! — гукнув Роланд у бік елінгу. — Аароне Діпно! Ми друзі, і в нас обмаль часу! Якщо це ти, виходь! Нам треба побалакати!

Запала тиша, а тоді старечий голос гукнув:

— Як ваше ім’я, містере?

— Роланд Дескейн з Ґілеаду, з лінії Ельда. Гадаю, вам воно знайоме.

— А ваше заняття?

— Свинцевий бізнес! — гукнув Роланд, і руки в Едді взялися сиротами.

Довга пауза. Потім:

— Вони вбили Кельвіна?

— Нам про це нічого не відомо, — гукнув у відповідь Едді. — Якщо ви щось знаєте, то ми — ні, чому б вам не вийти сюди й нам не розповісти?

— Чи ви не той хлопець, котрий з’явився, коли Кел провадив невеличку оборудку з тим мудаком Андоліні?

Едді відчув черговий напад люті, почувши оте оборудку. Це так вони називають те, що тоді відбувалося у задній кімнаті в Тауера? «Оборудкою? Це він вам так розповів?» А тоді, не чекаючи на відповідь від Аарона Діпно:

— Так. Я той хлопець. Виходьте звідти, давайте поговоримо.

Нема відповіді. Збігло двадцять секунд. Едді набрав уже повітря в груди, щоб знову погукати Діпно. Роланд поклав йому на плече руку й похитав головою. Минули ще двадцять секунд, а тоді

1 ... 49 50 51 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"