Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

— Це «беретта», пістолет незаряджений, — мовив він. — У мене лише одна обойма, та й та у спальні, під шкарпетками. Заряджена зброя мене нервує. Окей?

Едді пустив собі очі під лоба. Ці фолькен найгірші вороги самі собі, як сказав би Генрі.

— Чудово, — промовив Роланд. — Ідіть-но сюди.

І так — схоже, дивам не буде кінця — Діпно вирушив до них.

П'ЯТЬ

Зварена ним кава смакувала краще за ту, що їм подавали в Кальї Брин Стерджис, смачнішої кави Роланд не куштував з тих часів, як гарцював у Меджисі на зовнішньому Кільці. А ще були полуниці. Городні, куплені в крамниці, вибачився Діпно, але Едді був у захваті, які вони солодкі. Вони утрьох сиділи у кухні орендованого у компанії Джеффордс будиночка № 19, вмочали великі полуниці у миску з цукром і запивали їх кавою. Під кінець бесіди всі троє мали вигляд асасинів, які вмочили пучки пальців у кров їх найсвіжішої спільної жертви. Незаряджений пістолет Діпно лежав забутий на підвіконні.

Діпно якраз прогулювався Рокет-роуд, коли ясно почув звуки галасливої стрілянини, а потім вибух. Він поспішив до будиночка («На велику швидкість сподіватися в моєму теперішньому стані не випадає», — пояснив він), а коли побачив, що на півдні починає здійматися дим, вирішив, що значно розумніше буде повернутися до елінгу. Тоді він уже був майже певен, що там не обійшлося без того італійського бандита Андоліні, отже…

— Що ви маєте на увазі, кажучи повернутися до елінгу? — спитав Едді.

Діпно зашаркав підошвами під столом. Він виглядав дуже блідим, з рожевими набряками під очима і кількома пучечками волосся на черепі, тонкого, мов пух кульбабки. Едді згадав, як Тауер казав йому, що пару років тому Діпно поставили діагноз рак. Він не виглядав сьогодні суперово, проте Едді довелося бачити людей — особливо у місті Лад, — котрі мали значно гірший вигляд. Одним з таких був Ґешер, старий приятель Джейка.

— Аароне, — перепитав Едді. — Так що ви хотіли цим сказати?

— Я вас почув, — відповів той трохи роздратовано. — На пошті ми отримали адресованого нам листа, точніше, його було адресовано Келу, в якому нам пропонувалося полишити цей дім, переїхати десь поблизу і взагалі поводитись непримітно. Лист був від чоловіка на ім’я Каллаген. Ви його знаєте?

Едді з Роландом кивнули разом.

— Цей Каллаген… можна сказати, це саме він змусив Кела переховуватися.

«Кел, Калья, Каллаген», — подумав Едді й зітхнув.

— Кел у цілому достойна людина, але йому не подобалося ховатися в лісах. Ми на кілька днів перебралися до елінгу…. — Діпно зробив паузу, либонь, намагаючись побороти власне сумління, а тоді продовжив: — Точніше, на два дні. Тільки два. А потім Кел сказав, що ми здуріли, від вогкості в нього розгулявся артрит, він почув, що я захрип. «Врешті-решт мені доведеться везти тебе до якогось довбаного шпиталю у Норвеї, — оголосив він. — 3 пневмонією на додачу до твого раку». Він сказав, що Андоліні не має ніяких шансів знайти нас тут, якщо молодик — ви… — Він тицьнув своїм покривленим, червоним від полуниці пальцем в Едді. — Триматиме рота на замку. «Ті нью-йоркські бандити неспроможні без компаса зорієнтуватися вже північніше Вестворда», — так він казав.

Едді видав стогін. Аж ось коли він насправді зненавидів власну правоту.

— Він казав, що поводився дуже обережно. А коли я сказав, що дехто нас таки знайшов, той же Каллаген, він заявив, що, звісно, так. — Знову його палець націлився на Едді. — Це, напевне, ви розповіли містеру Каллагену, де шукати поштовий індекс, а після цього знайти нас уже було легко. Потім Кел сказав: «Але ж далі поштового відділення він не просунувся, чи не так? Повір, Аароне, ніхто не знає, де ми, окрім агентки з оренди, а вона живе собі аж ген у Нью-Йорку».

Діпно втупився в них очима, що ховалися під кошлатими бровами, а тоді вмочив у цукор полуницю й відкусив половину.

— Ви ж саме таким чином нас знайшли, через агентку?

— Ні, — сказав Едді. — Через місцевого чоловіка. Він привів нас прямо сюди, до вас, Аароне.

Діпно відкинувся на спинку стільця.

— Овва!

— Авжеж, побідкайтесь, — уколов його Едді. — Отже, ви повернулися до будинку, а Кел вирушив собі скуповувати нові книжки, замість того щоб сидіти тут і читати якусь зі старих. Правильно?

Діпно втупився очима у скатертину.

— Ви маєте розуміти, що Кел великий ентузіаст цієї справи. Книжки — сенс його життя.

— Ні, — беземоційно промовив Едді. — Кел не ентузіаст. Кел маніяк, ось хто насправді Кел.

— Я так розумію, що ти крючок, — промовив Роланд, вперше подавши голос з того моменту, як Діпно завів їх у будинок. Він запалив сигарету з подарованої йому Каллемом пачки (попередньо відірвавши від неї фільтр, як був показав йому Джон) і тепер сидів курив, як здалося Едді, без усякої насолоди.

— Крючок? Я не…

— Юрист.

— О, ну, так. Але я на пенсії, віддавна не займаюся практикою…

— Нам треба, щоб ти повернувся з пенсії і склав один документ, — сказав Роланд, а тоді пояснив, що саме за документ йому потрібен. Діпно закивав, тільки-но стрілець розпочав свої пояснення, і Едді збагнув, що Тауер уже, либонь, розповідав про це своєму другові. Ну, то й на краще. Натомість йому не сподобався вираз обличчя старигана. Та все ж він дав Роландові завершити промову. Не забув основи правил поведінки з клієнтом, хоч і на пенсії.

Упевнившись, що Роланд уже закінчив, Діпно сказав:

— Гадаю, я мушу вам повідомити, що Кельвін вирішив притримати цю нерухомість у своїй власності ще якийсь час.

Едді ляснув себе по здоровому боці голови, скориставшись для цього театрального жесту правою рукою. Ліву руку йому зсудомило, а в правій нозі, між коліном і литкою, знову почало болюче смикати. Майнула думка, що старина Аарон, певне, вирушав у цю подорож з запасом якихось потужних болетамівних засобів, і він наказав собі не забути попрохати в нього кілька штук.

— Благаю прощення, — втрутився Едді. — Але, в’їжджаючи до цього милого містечка, я отримав удар по голові, і, гадаю, від цього в мене притупився слух. Мені здалося, ніби ви сказали, що сей… що містер Тауер передумав продавати свою ділянку?

Діпно усміхнувся, але доволі зморено.

— Ви чудово розумієте, що саме я сказав.

— Але йому належить продати її нам! Він має листа від Стефана Торена, свого тричі прадіда, де