Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

— Взагалі-то вона мій зубний лікар, — із сміхом пояснив Мартін Ванґер.

— А поріднитися з цим чокнутим кланом — це не межа моїх мріянь, — зауважила Ева Хассель, ласкаво поплескавши свого друга по коліну.

Вілла генерального директора виглядала як втілена архітектором мрія холостяка — з чорними, білими і хромованими меблями, дорогими дизайнерськими виробами, здатними зачарувати навіть цінителя Крістера Мальма. На кухні стояло устаткування для професійного кухаря, а у вітальні були першокласний програвач і приголомшливе зібрання джазу, від Томмі Дорсі до Джона Колтрейна. Мартін Ванґер мав кошти, його дім був дорогим і зручним, але досить безликим. Мікаель відзначив, що у формі картини на стінах висять репродукції і постери, що ними торгує «ІКЕА», — красиві, але беззмістовні. Книжкові полиці, принаймні в тій частині будинку, яку бачив Мікаель, були далеко не забиті — на них вільно стояли Національна енциклопедія та кілька подарункових видань з тих, які, як нема кращої ідеї, дарують на Різдво. Загалом Мікаелю вдалося виявити дві пристрасті Мартіна Ванґера: музика і приготування їжі. Перша породила приблизно три тисячі LP-дисків, а другу видавав живіт, що нависав над паском.

В особі Мартіна Ванґера химерним чином поєднувалися обмеженість, різкість і ввічливість. Не треба мати особливих аналітичних здібностей, щоб прийти до висновку, що в генерального директора були певні дивацтва. Поки вони слухали «Ніч в Тунісі», розмова йшла в основному про концерн «Ванґер». Мартін не приховував, що бореться за виживання своєї компанії, і вибір теми Мікаеля спантеличив. Глава підприємства чудово усвідомлював, що в нього в гостях малознайомий журналіст-економіст, і проте обговорював внутрішні проблеми концерну так відверто, що це виглядало з його боку щонайменше легковажно. Мікаель працював на Хенріка Ванґера, і цього було досить, щоб Мартін мав його за «свого». Так само як і колишній генеральний директор, його наступник вважав, що в теперішньому становищі концерну сім’я повинна звинувачувати тільки себе. Щоправда, на відміну від старого він ставився до цього легше і не почував непримиренної ворожнечі до родичів. Здавалося, непоправний ідіотизм сім’ї Мартіна Ванґера майже забавляв. Ева Хассель кивала, не вставляючи ніяких зауважень: вони вочевидь обговорювали це питання раніше.

Вже знаючи, що Мікаелю доручено написати сімейну хроніку, Мартін Ванґер запитав, як просувається робота. Мікаель з посмішкою відповів, що заледве розбирається навіть в іменах численних родичів, і попросив дозволу зайти ще раз і поставити кілька питань, коли це буде зручно. Він не раз прикидав, чи не завести розмову про нав’язливу ідею старого щодо зникнення Харієт Ванґер — швидше за все, Хенрік Ванґер неодноразово мучив брата зниклої дівчини своїми теоріями. Крім того, Мартін і сам повинен розуміти, що коли Мікаель пише сімейну хроніку, то від нього навряд чи сховається безслідне зникнення одного з членів родини. Проте Мартін, схоже, не збирався торкатися цієї теми, і Мікаель вирішив почекати. Рано чи пізно привід поговорити про Харієт неодмінно з’явиться.

Випивши по кілька келишків горілки, вони розсталися близько другої години по півночі. Триста метрів слизькою дорогою до свого будинку Мікаелю довелося долати дещо напідпитку, але загалом він визнавав, що вечір вийшов приємним.

Якось під час другого тижня перебування Мікаеля в Хедебю, вже в сутінках, у двері його житла постукали. Він відклав тільки що розгорнуту папку з поліцейськими протоколами — шосту числом — і, заздалегідь причинивши двері до кабінету, впустив у будинок ретельно вкутану блондинку років п’ятдесяти.

— Моє вітання. Я просто хотіла познайомитися. Мене звуть Сесілія Ванґер.

Вони потисли одне одному руки, і Мікаель дістав філіжанки для кави.

Сесілія Ванґер, дочка нациста Харальда Ванґера, виявилася відвертою і багато в чому цікавою жінкою. Мікаель пригадав, що Хенрік Ванґер добре про неї відгукувався і згадував, що вона не спілкується з батьком, хоч і живе по сусідству. Вони трохи поговорили, після чого гостя перейшла до мети свого візиту.

— Наскільки я розумію, ви маєте написати книгу нашої сім’ї. Не певна, що мені подобається ця ідея, — сказала вона. — Принаймні, я хотіла б знати, що ви за людина.

— Мене найняв Хенрік Ванґер. Власне, я маю написати історію його життя.

— Добряк Хенрік не зовсім нормально ставиться до власної сім’ї.

Мікаель поглянув на неї, не дуже розуміючи, що вона хотіла сказати:

— Ви заперечуєте проти книги про сім’ю Ванґер?

— Я цього не говорила. Та й моя думка, мабуть, не має жодної ваги. Але думаю, ви вже зрозуміли, що бути членом цієї родини не в усі часи бувало легко.

Мікаель уявлення не мав про те, що їй говорив Хенрік і наскільки Сесілія обізнана про його завдання. Він розвів руками:

— Хенрік Ванґер уклав зі мною контракт з приводу написання сімейної хроніки. У нього склалася тверда думка щодо деяких членів родини, але я для своїх висновків спиратимуся на документи.

Сесілія холодно посміхнулася:

— Я хочу знати, чи не доведеться мені, коли вийде ця книга, їхати в заслання або емігрувати?

— Думаю, ні, — відповів Мікаель. — Люди спроможні оцінити, чого варта кожна людина сама по собі.

— Така, наприклад, як мій батько?

— Ваш батько — нацист? — спитав Мікаель.

Сесілія Ванґер закотила очі:

— Мій батько — божевільний. Я зустрічаюся з ним десь раз на рік, хоча ми й живемо стіна до стіни.

— Чому ви не хочете з ним зустрічатися?

— Заждіть. Перш ніж ви обрушите на мене навалу питань… Ви збираєтеся цитувати мої слова? Чи я можу розмовляти з вами нормально, не боячись, що мене виставлять ідіоткою?

Мікаель трохи повагався, не знаючи, як краще висловити свою думку:

— Мені доручено написати книгу, в якій життя сім’ї буде описано починаючи з того моменту, як Олександр Ванґеєрсад разом з Бернадотом зійшов на берег у Швеції, і закінчуючи цим днем. У ній розповідатиметься про промислову імперію, що проіснувала багато десятиліть, але, звичайно, і про те, чому ця імперія рушиться, і про наявні в сім’ї суперечності. У такій розповіді неможливо обійтися без того, щоб назовні не виплив різний бруд. Проте це не означає, що я ставлю собі за мету очорнити родину чи малювати зневажливі портрети. Наприклад, я вже зустрічався з Мартіном Ванґером, якого вважаю симпатичною людиною, і в такому ключі я і збираюся про нього писати.

Сесілія Ванґер не відповіла.

— Про вас я знаю, що ви вчителька.

— Насправді навіть гірше за те, я директор гімназії в Хедестаді.

— Даруйте. Я знаю, що Хенрік Ванґер до