Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Тештігів земляк, літній матрос-індіанедь з Гейхеду, почав був забобонно твердити, ніби тим шрамом Ахава затавровано аж у сорокарічному віці, і то не в якійсь смертельній сутичці, а в битві стихій на морі. Та цьому неймовірному твердженню суперечили слова іншого матроса, замогильно-похмурого старого чоловіка з острова Мен. Доти він ще ні разу не виходив у плавання з Нентакіту і в вічі не бачив Ахава, одначе прадавні морські повір’я та перекази наділяли цього старигана в очах решти моряків надприродною проникливістю, і тому жоден з білих матросів не став йому перечити, коли старий заявив, ніби якщо капітана Ахава колись поховають мирно в землі (хоч навряд чи так буде, промурмотів він), то той, кому доведеться віддавати небіжчикові останню послугу, обряджаючи його, побачить на ньому цей родимий знак, що тягнеться від маківки аж до п’ят.

Весь похмурий вигляд Ахава і ота мертвотно-бліда позначка, що підкреслювала його, так мене приголомшили, що в першу хвилину я й не помітив жахливої білої ноги, на яку він спирався і яка, власне, великою мірою й надавала йому тієї владної похмурості. Я вже чув раніше, що ту костяну ногу змайстрували йому ще в морі з щелепи кашалота — вирізьбили й відполірували. «Еге ж, щогли він позбувся коло японських берегів, — сказав якось той самий старий індіанець із Гейхеду. — Та він і собі, як своєму кораблеві, добув нову щоглу, не вертаючись додому. Він на всяку ваду знайде раду».

Мене вразила й дивна капітанова постава. На юті «Пеквода» понад обома бортами, під самими бізань-вантами, були понасвердлювані в палубі ямки з півдюйма завглибшки. В таку ямку він уставляв свою костяну ногу і, піднявши одну руку, тримався за ванту. Капітан Ахав стояв випростаний і дивився прямо по курсу через ніс судна, що раз у раз кивало хвилям. У тому погляді, пильному й безстрашному, спрямованому вперед, був безмір непохитної твердості й незборима воля. Він не промовляв ні слова, і помічники не звертались до нього, хоч у всіх їхніх рухах і на обличчях виразно видніла гнітюча, болісна свідомість того, що за ними наглядає неспокійне хазяйське око. Та й не тільки це: понурий Ахав стояв перед ними з мученицьким виразом на обличчі, в усій невимовно владній, царственій величі якоїсь тяжкої недолі.

Вперше з’явившись на палубі, він незабаром знову сховався в каюті. Але з того ранку команда бачила його щодня: він або стояв, уставивши костяну ногу в опорну ямку, або сидів на кістяному стільчику, або важко ходив по палубі. В міру того як небо розхмарювалося, ставало трохи ласкавіше, і він помалу виходив із свого усамітнення, немовби в тому усамітненні після відплиття з дому тримала його тільки мертвотна зимова хмурість моря. І врешті настала пора, коли він майже весь час перебував на повітрі; одначе що б він не казав, а часом і робив на палубі, тепер уже залитій сонцем, однаково він здавався там непотрібним, ніби ще одна, зайва щогла. Та «Пеквод» іще тільки плив до місця промислу, а не переміряв море в пошуках здобичі; майже з усіма приготуваннями до промислу, які потребували нагляду, помічники цілком могли впоратись самі; тож поки що не діялось нічого — чи майже нічого — такого, що могло б його зайняти чи схвилювати і тим розвіяти хоч на хвилинку густі хмари, котрі громадились лава над лавою на його чолі, бо ж хмари завжди вибирають собі за ложе найвищі гірські вершини.

І все ж незабаром приємна святкова погода своїми чарами, своїми теплими дзюркотливими голосками начебто помалу розігнала його похмурість. Адже коли рум’янощокі діти, Квітень і Травень, пританцьовуючи, вертаються в похмурий зимовий ліс, тоді навіть найстаріший дуб, оголений, кострубатий, битий громами, врешті зазеленів хоч кількома галузками, щоб привітати таких милих гостей. Отак і Ахав кінець кінцем якось відгукнувся на дитинну грайливість теплого вітерцю. І не раз у його погляді проблискували паросточки, які в когось іншого розцвіли б усмішкою.

29

ВХОДИТЬ АХАВ; ПОТІМ — СТАБ

Минуло ще кілька днів, всі крижини та айсберги лишилися за кормою, і «Пеквод» гойдався на хвилях серед ясної, звичної для Еквадору весни, яка майже безперервно панує в морі на порозі вічного серпня тропіків. Теплі, але й свіжі, ясні, дзвінкі, запашні, щедрі й буйні дні були наче кришталеві келихи, по вінця повні перського шербету, вкритого пухким снігом із трояндової води. Величні зоряні ночі були схожі на вельможних дам у оксамиті та діамантах, на дам, що в гордій самотині плекають спомини про своїх далеких мужів-завойовників — про свої ясні сонця в золотих шоломах! І нелегко було вибрати час для сну: чи пожертвувати таким принадним днем, а чи такою звабливою ніччю? Та не тільки в зовнішній світ уливало нову силу й принаду все оте чародійство незмінної погідності. Проникало воно й у людську душу, надто в тихі й ласкаві надвечірні години, і тоді серед присмеркової тиші вицвітом льодових кристаликів зринали в ній спогади. І всі оті витончені сили все дужче й дужче впливали на настрій Ахава.

Старість завжди бува безсонна, певне, тому, що чим довше людина зв’язана з життям, тим менше вабить її все схоже на смерть. Серед морських капітанів сивобороді діди найчастіше покидають ліжко й виходять на палубу ще затемна. Так було й з Ахавом; тільки тепер, останнім часом, він трохи не цілу добу перебував на палубі, тож краще буде сказати, що він покидав не ліжко, а палубу — і лише навідувався в каюту. «Для такого старого моряка, як я, — мурмотів він сам до себе, — спускатись оцим вузеньким трапом і залазити в койку, наче в труну, — однаково що сходити у власну могилу».

Отож мало не щодоби, коли вже виставлять нічну вахту і вахтові на палубі охороняють сон тих, хто в кубрику; коли, якщо треба вибрати снасть на баку, матроси не кидають її на палубні дошки як попало, а опускають бережно, щоб не побудити заснулих товаришів, — одне слово, коли запанує на судні тиша й спокій, тоді мовчазний стерничий починає поглядати на трап, що веде до капітанської каюти, і незабаром у люку з’являється старий капітан: він вибирається нагору, хапаючись руками за коване поруччя, аби допомогти скаліченій нозі. Все ж таки Ахав не був позбавлений якоїсь жилки людяності й уважності до інших, бо в таку годину він звичайно стримувався від патрулювання на юті: адже для його потомлених помічників, що спочивали всього за якихось шість дюймів від кістяної п’яти капітана,