Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

літ дійти розуму, — всі стелилися перед нею. Варто їй було свиснути, як ті вже осьдечки — скавучать і вихляють хвостами. В тому, що сталося, винен був кожен із них — і рожевий дев'ятнадцятилітній херувимчик Ардмор (що мав обійняти посаду секретаря в консульстві), і сивий морський вовк капітан Бентлі, незворушний виглядом, наче китайський ідол. Був там і один милий, середнього віку чоловік, — чи не Перкінс на ім'я, — котрий зовсім забув, що з ним їде дружина, аж міс Керазерс сама нагадала йому про його законний обов'язок.

Чоловіки були паче віск у неї в руках. Вона їх спопеляла, розтоплювала, ліпила з них, що хотіла. Жоден із стюардів, для яких вона була далека й недосяжна, не вагався б і миті, якби вона наказала йому вилити тарілку юшки на самого капітана. Ви знаєте таких жінок — про них мріє кожен чоловік у світі. Вона була незрівнянна переможниця чоловічих сердець. То був ніби вогонь, жало, удар батога, електрична іскра. Часом її бурхлива натура проривалася крізь оболонку вроди й чарівності, і тоді, повірте, ця жінка примушувала свою бідолашну жертву тремтіти зі страху й приниження.

Щоб краще зрозуміти подальші події, не забувайте того, що й горда вона була неабияк. Горда своєю расою й кастою, своєю владою й жіночою принадою; то були гордощі незвичні, страшні й свавільні.

Вона підкорила собі весь корабель, усіх пасажирів, підкорила собі й Денітсона. Навіть найменш проникливі бачили, що він далеко випередив усіх нас. Денітсон подобався їй щодалі дуясче, — то було безперечно. Я певен, що ніколи до жодного чоловіка міс Керазерс не ставилась так прихильно, як до Денітсона. І от, знаючи, що нам годі змагатися з ним, ми все одно віддано чекали наказів міс Керазерс, бо й далі обожнювали її. Хтозна, чим би все те скінчилося, якби не сталась одна подія, коли ми прибули в Коломбо.

Ви знаєте Коломбо й бачили, як у бухті тубільні хлопчаки пірнають по монети, хоч акул там кишма кишить. Звісно, хлопці зважуються на це тільки в місцях, де водяться узбережні акули й акули-риболови. Присутність справжнього хижака — тигрячої або сірої акули, що запливає туди з австралійських вод, — вони відчувають майже надприродним чуттям. Скоро-но з'являється такий хижак, як бісенята вже видираються на берег, а пасажири аж ген коли збагнуть, у чому річ.

Сталося це після сніданку. Міс Керазерс, як завжди, в оточенні своїх кавалерів сиділа під палубним тентом. Старий капітан Бентлі щойно одержав від неї ласкавого наказа і дав дозвіл на те, чого ніколи не дозволяв раніше (та й навряд чи ще колись дозволить), — пустити тубільних хлопчаків на верхню палубу. Бачте-бо, міс Керазерс сама була чудовий плавець, і ті діти зацікавили її. Вона зібрала цілу колекцію з наших дрібних монет й кидала їх за борт — то жменями, а то по одній; сама встановлювала умови змагань, розпікала невдах й обдаровувала спритніших, — одне слово, командувала парадом.

Надто уважно придивлялась вона до їхніх стрибків. Ви знаєте, як важко утримувати тулуб прямовисно в повітрі, коли стрибаєш з висоти ногами вперёд. Центр ваги тіла — високо, тож перекинутись можна запросто. А тубільні злиденята винайшли новий спосіб, що його міс Керазерс заманулося вивчити. Із шлюпбалок вони кидалися вниз, нахиляючи при цьому голови й плечі та дивлячись на воду. І тільки в останню мить їхні тіла рвучко випростувалися і стойма входили в воду.

Видовище було чудове. Щоправда, пірнали хлопці гірше; але з-поміж них знайшовся один, що в цьому був мастак, — як, до речі, й у всіх інших викрутах. Мабуть, його навчав якийсь білий, бо такого гарного стрибка ластівкою я ще зроду не бачив. Ви ж знаєте, що як стрибаєш униз головою з великої висоти, то головне — ввійти у воду під правильним кутом. Невелика похибка означає, щонайменше, перебитий хребет і каліцтво на ціле життя. А для багатьох невправних стрибунів — це запевна смерть. Але той хлопчина був знавецький: на моїх очах він пірнав з реї, що на висоті сімдесят футів. Це скидалося на пташиний лет — голову відкинуто назад, руки притиснено до грудей, а тіло поземо падає в повітрі. Якби він отак ударився об воду, його б розплющило, мов оселедця. Та понад самісінькою водою голова його нахилялася вперед, над нею зводились і змикалися руки, і граціозно вигнуте тіло правильно вводило в воду.

Хлопчина знову й знову чарував нас своїм стрибком, а найбільш від усіх захоплювалась міс Керазерс. Йому було років дванадцять-тринадцять, але кмітливістю він перевершував усіх своїх товаришів і був у цій ватазі загальний улюбленець і ватажок. Навіть хлопці старші за віком визнавали його першість. Це був красень із гнучким тілом молодого бога, з широко розставленими розумними й зухвалими очима, — бронзова статуя, в яку вдихнули вогонь життя. Вам траплялись такі дивовижні створіння і в тваринному світі, скажімо, кінь або леопард: щонайменший порух шовкових м'язів, дика грація неспокійних гарячих тіл — все те ніби випромінює ясне життєдайне світло, нестримну енергію буття. Такий був і цей хлопчина. Життя просто бурхало в ньому, воно світилося в поблиску його шкіри, палахкотіло у нього в очах. Глянеш на цього хлопчика — й наче ковтнеш цілющого свіжого повітря, такий він був чистий і юний, так буяв здоров'ям, невтримною жвавістю.

І саме він у розпалі забави перший застеріг про небезпеку. Хлоп'ята в перестраху стрімголов кинулися до трапу; пливли вони чимшвидше, і вода аж вирувала від гарячкових їхніх рухів. Кожен як міг вибирався на безпечне місце й допомагав товаришеві. Нарешті всі вони зібрались на трапі й задивилися вниз, у воду.

— Що сталося? — спитала міс Керазерс.

— Певно, тигряча акула, — відказав капітан Бентлі. — Злиденятам пощастило, що встигли втекти від неї.

— Хіба тубільці бояться акул? — запитала вона.

— А ви ні? — запитанням відповів капітан.

Вона здригнулася, глянула за борт і невдоволено скривилась.

— Ні за що в світі я не ступила б туди, де може бути акула, — промовила вона й знову здригнулася. — Вони жахливі! Просто жахливі!

Хлопчаки піднялись на верхню палубу і з'юрмилися біля поруччя, захоплено дивлячись на міс Керазерс, — вона ж бо подарувала їм ціле багатство! Видовище скінчилося, і капітан Бентлі жестом наказав їм забиратись. Але міс Керазерс зупинила його:

— Зачекайте хвилинку, капітане, прошу вас. Я завжди вважала, що тубільці не бояться акул.

Вона підкликала до себе хлопчину, що стрибав ластівкою, і знаком звеліла йому стрибнути ще раз. Той похитав головою й засміявся разом з усією своєю ватагою