Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Міс Дакос уже зізналася, ви про це чули.

— Тим більше їй потрібен адвокат! Я, бачте, беру все це дуже близько до серця — адже то я запросив місіс Бранер на ленч до Рустермана. Слухайте, Вулф, якщо вона таки згодиться сплатити оцей ось рахунок, то я не витримаю і скажу їй приватно, що він — за оту вечірку в нас удома. Може, вона схоче…

Пролунав дзвінок у двері. Я підвівся, вийшов до передпокою і побачив на сходах типа, з яким досі не мав діла, однак добре знав його з численних фотознімків у газетах. Я вернувся до кабінету й сказав:

— Оце-то так! Велике цабе!

Вулф похмуро зиркнув на мене, але потім, коли до нього дійшло, хто до нас з'явився, зробив те, чого не робив ніколи: вийшов з-за столу й рушив зі мною до передпокою. Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися крізь шибки на ґанок. Гість натис пальцем на кнопку, і дзвінок знов задзеленчав.

— Взагалі ми з ним не умовлялися, — промовив я. — Може, провести його до вітальні, хай трохи там зачекає?

— Ні. Він мені не потрібен. Нехай дзвонить, поки й палець затерпне. — Вулф повернувся й пішов назад до кабінету.

Я рушив за ним.

— Може, він їхав з самого Вашінгтона тільки задля того, аби з вами побачитись. Неабияка честь!

— Пхе! Заходьте, пора цю справу закінчувати.

Я сів за стіл.

— Як я сказав, мені, мабуть, доведеться сказати місіс Бранер приватно…

Дзвінок у двері не вгавав.

Леонардо Шаша

КОЖНОМУ СВОЄ

Повість

Із сказаного аж ніяк не випливає, що розмова тут піде про якісь дива; не збираюсь я і романтизувати нашого героя.

Едгар По «Вбивства на вулиці Морг».

З італійської переклали Анатоль Перепадя та Віктор Шовкун

Перекладено за виданням: Leonardo Sciascia, A ciascuno il suo, Einaudi, Torino, 1980

1

Лист прийшов з післяобідньою поштою. Спершу листоноша за звичкою виклав на стойку пістряву пачку рекламок; потім обережно, немов боявся, що він може вибухнути, сам лист: жовтий конверт, на конверті наклеєний білий прямокутник з адресою друкованими літерами.

— Цей лист мені не до вподоби, — заявив листоноша.

Аптекар відірвався од газети, скинув окуляри і перепитав сухо й байдуже:

— Що таке?

— Кажу, не до вподоби мені цей лист. — І поштар пальцем посунув його по мармуровій стойці до аптекаря.

Не беручи листа до рук, аптекар нахилився над прилавком, щоб краще роздивитися конверт; потім випростався, начепив на носа окуляри і знов заходився його вивчати.

— Чому не до вподоби?

— Його кинули в скриньку вночі або вранці рано. Й адреса вирізана з аптечного бланка.

— Ага, — погодився аптекар і збентежено втупився в листоношу, ніби ждучи од нього пояснення або поради.

— Анонімка, — кинув поштар.

— Анонімка, — луною повторив фармацевт.

Він ще не торкався листа, а лист уже вдерся до його родинного життя і, як блискавка, загрожував спопелити негарну, змарнілу і нечупарну жінку, котра в кухні смажила на вечерю козлятину.

— У нас тут анонімників набереться чимало, — додав поштар.

Він поклав на стільця сумку, сам сперся на стойку і чекав, коли ж аптекар наважиться розірвати листа. Цього листа, розраховуючи на простодушність і товариську вдачу адресата, поштар попередньо не прочитав (усю свою пошту листоноша звик проглядати перший, акуратно розпечатуючи конверти). Мовляв, якщо аптекар розірве листа і дізнається, що його зробили рогатим, він промовчить, а якщо в листі погроза чи щось інше, він неодмінно про це скаже.

В кожному разі поштар не збирався йти, нічого не з'ясувавши, тим паче, що квапитися йому не було чого.

— Анонімка — мені? — озвався по довгій мовчанці аптекар.

Голос його лупав здивовано й обурено, але на обличчі малювався переляк. Він ізблід, очі розгублено бігали, верхня губа зросилася потом. І хоча поштар аж пропадав з цікавості, він не міг не поділити аптекаревого подиву й обурений. Адже хазяїн аптеки був славна людина, щира душа: він відпускав усім набір ліки і дозволяв селянам хазяйнувати на землях, які дісталися йому в посаг за дружиною. Та й про синьйору поштар не чув ніяких пліток.

Зненацька аптекар наважився: взяв листа, відкрив його, розгорнув складений паперовий аркушик. Слова, як і сподівався поштар, були вирізані з газети. Фармацевтові довелося ковтнути слину й облизатися. Лист містив усього двоє рядків.

— Отакої! — вигукнув він полегшено, майже весело. «Виходить, не про жінчині шури-мури», — подумав листоноша і запитав:

— Що там, погрожують?

— Погрожують, — підтвердив аптекар, подаючи листа.

Поштар підхопив аркушик і прочитав уголос:

— «Цей лист — твій смертний вирок. За вчинене тобою тебе чекає смерть».

Він знову згорнув листа і поклав конверт на прилавок.

— Це звичайнісінький жарт, — переконано промовив він.

— По-твоєму, це жарт? — перепитав аптекар з тривожною ноткою в голосі.

— А що ж іще? Жарт. Деякі рогоносці не можуть всидіти і строчать анонімки. Не ти перший, не ти останній. А то ще по телефону розігрують.

— Ага, — згодився аптекар, — таке траплялося і зі мною. Якось уночі лунає телефонний дзвінок, беру трубку й чую: жіночий голос запитує, чи не пропав у мене пес сіро-буро-малинової масті, мовляв, саме оце знайшовся, кажуть, ніби хазяїн аптекар. Це й справді був жарт. А тут мені погрожують смертю.

— Ет, той самий розиграш, — заявив зі знанням справи листоноша і, взявши сумку, рушив до дверей. — Не варто цим перейматися, — сказав він на прощання.

— Я й не переймаюсь, — відповів аптекар, але поштар уже пішов собі.

І все ж при всьому своєму бажанні він не міг не перейматися. Надто вже лихий був цей жарт. Якщо взагалі це жарт… А що ж іще? Сваритися він не сварився ні з ким, політикою не займався, навіть уникав говорити на політичні теми. Ніхто не знав, за кого він голосує. А він змолоду на парламентських виборах за давньою родинною традицією голосував за соціалістів, а на муніципальних — за християнських демократів. Адже за їхнього правління місцевим завжди щастило дечого добитися від уряду, до того ж ліві партії замірялися урізати сімейну ренту. Але він ніколи не сперечався ні з тими, ні з тими, праві вважали його своєю людиною, ліві — своєю. А втім, зв'язуватися з політикою це тільки марнувати час. І той, хто цього не розуміє, або невиправний користолюбець, або сліпий зроду.

Коротше кажучи, він жив спокійним і мирним життям. А може, саме в цьому й криється розгадка анонімки? Якийсь зловмисник знічев'я надумав налякати його, збити з пантелику. А втім, єдине,