Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

в чому він кохається, — це полювання, і, можливо, це й послужило справжньою причиною анонімного листа. Яке заздрісне плем'я мисливці, відомо всім. Досить підбити тхора або придбати доброго пса, як мисливці починають тебе ненавидіти, навіть приятелі, які й полюють разом з тобою і ввечері заходять до аптеки побазікати. Такі завиграшки мисливських собак труять. Хазяїнові краще по випускати породистого пса гуляти самого в скверик, а то він ризикує знайти його отруєним стрихніном. Хто його знає, може, в декого стрихнін асоціювався з аптекою. І даремно, зовсім даремно: для аптекаря Манно собака — це святиня, божество, надто як він кмітливий на полюванні, байдуже, свій він чи чужий. До речі, його собакам боятися отрути нема чого. Він мав їх одинадцятеро, більшість чернейської породи. Вгодовані, доглянуті, вони гасали собі, як їм заманеться, в саду. Дивитися на них, слухати їхній гавкіт була суща втіха. Цей гавкіт не подобався, правда, сусідам, але для аптекаря він лунав справжньою музикою. Кожного пса хазяїн розпізнавав з голосу і зразу визначав, чи собака радіє, чи сердиться, чи захворів сапом.

Атож, винні тут собаки. Воно-то ніби жарт, але не зовсім: хтось вирішив його залякати, щоб у середу, єдиний його вільний день, він не пішов на полювання. Собаки в нього, що й казати, чудові, та й стрілець він, чого прибіднятися, неабиякий, щосереди влаштовує справжнє побоїще зайцям і кролям. Це може посвідчити лікар Рошо, його постійний товариш по мисливству. Він, до речі, теж стріляє без промаху, і пара хортів у нього добра. От усе й роз'яснилося… Анонімний лист потішив його марнославство, правив за своєрідний диплом його мисливських подвигів. У цю середу саме відкривається полювання, а його хочуть позбавити цієї радості: незалежно від того, припадало чи не припадало на середу це свято, для аптекаря відкриття мисливського сезону — найкращий день року.

Так обмірковуючи, хто і навіщо сфабрикував анонімку і вже зрозумівши, яка її мета, фармацевт виніс надвір плетене крісло і вмостився в затінку будинку. Навпроти, на пекучому осонні, височіла бронзова фігура Меркуціо Спано, магістра права, неодноразового товариша міністра пошт і телеграфу. Кому, як не магістрові права і не товаришеві міністра пошт і телеграфу, годилося б задуматися над походженням анонімних листів? — ущипливо втупився в статую аптекар, але ця жартівлива думка одразу змінилася почуттям гіркоти за незаслужену образу. Чужа ницість ще більше підкреслювала його власну порядність, і аптекар міг тільки побиватися, знаючи, що відповісти ницістю на ницість він нездатний.

Коли тінь Меркуціо Спано сягнула мурів замку К'ярамонте на тому боці майдану, аптекар так глибоко поринув у свої думки, аж дон Луїджі Корвая подумав, що він задрімав.

— Проснися! — гукнув він своєму знайомому.

Аптекар здригнувся і рушив по стільця для дона Луїджі.

— Ну й днина! — зітхнув дон Луїджі, важко плюхаючи на стільця.

— Сорок чотири на градуснику, — мовив аптекар.

— Авжеж, проте трошки вже похолоднішало. Згадай моє слово: вночі не обійтися без ковдри.

— Погода й та коверзує, — гірко зауважив аптекар. — І одразу ж поклав собі про погрозливе послання розповісти донові Луїджі, а той уже сам передасть новину решті друзів. — Знаєш, я одержав анонімку!

— Анонімку?

— Так, з погрозами. — Аптекар підвівся і рушив по листа.

Дон Луїджі, прочитавши двоє грізних рядків, вигукнув:

— Ой леле! — Проте одразу додав: — Якийсь безглуздий жарт.

Аптекар тут же погодився, що, звісно, це жарт, але, здається, не без наміру.

— А який тут може бути намір?

— Віднадити мене від полювання.

— Можливо. Ви, мисливці, проворні на все зле, — зауважив дон Луїджі.

Сам він ганив це дороге, морочливе і безглузде заняття, хоча віддавав належне бульйону з куріпки чи кролика.

— Не всі, — уточнив аптекар.

— Авжеж, авжеж. Кожне правило має виняток. Але ж ти сам знаєш, на яку капость здатні деякі мисливці, любісінько кинуть собаці отруєну котлету, а то ніби випадково замість зайця підстрелять хорта свого друга. Падлюки! Ну чим провинився собака? Добре чи погано, а своє собаче діло він знає. Якщо ти такий хоробрий, то поквитайся з самим хазяїном.

— Е, ні, це різні речі, — заперечив аптекар, якому теж не раз траплялося заздрити тому, хто мав. добрий смик хортів, хоча смерті їм він ніколи не бажав.

— А я різниці тут не бачу. Хто може спокійно вбити собаку, той здатний убити і свого ближнього, як сказав би наш піп. А втім, — додав він, — я можу й помилятися. Адже сам я не мисливець.

Так вони цілий вечір міркували про психологію мисливців. Кожний новий гість втаємничувався в анонімний лист і прилучався до розмови про ревнощі, заздрощі і ще страшніші гріхи тих, хто займався давнім і благородним ремеслом Німврода. Про присутніх, звісно, не говорили, дарма що дон Луїджі мало не в кожному одвідувачеві бачив собачого отруйника та анонімника. Він пас їхні обличчя своїми гострими очицями під зморшкуватими повіками. Людина підозрілива і підступна, дон Луїджі ладен був будь-які підлі наміри, які підказувала його буйна уява, приписати геть усім: лікареві Рошо, нотареві Пекоріллі, адвокатові Розелло, вчителеві Лаурані і навіть аптекареві (той міг бути не лише собачим отруйником, а й виготовити сам анонімку, аби здобути славу неперевершеного мисливця).

Але всі присутні сходилися на одному: анонімка це тільки жарт, хоч і лихий, оскільки анонімник хотів перешкодити аптекареві відсвяткувати день відкриття полювання. І коли надвечір, як завжди, на вулиці з'явився вахмістр карабінерів, аптекар надумав і собі пожартувати. Вдаючи, ніби він наляканий і геть спантеличений, фармацевт поскаржився стражеві порядку, що йому, людині чесній і громадянину, доброму главі родини чомусь погрожують смертю.

— А як це було? — з усмішкою запитав вахмістр, сподіваючись почути втішну історію.

Проте, побачивши листа, він зразу спохмурнів. Звісно, хтось міг пожартувати, десь, — найпевніш, так воно й було, але це все-таки злочин і слід скласти заяву.

— Яку ще таку заяву? — спитав підбадьорений аптекар.

— Без заяви ніяк не обійтися. Такий закон. Авжеж, щоб не пертися в казарму, краще написати її тут же на місці. Зрештою це хвилинна справа, не більше.

Вони зайшли до аптеки, аптекар запалив лампу, що стояла на мармуровій стойці, і заходився писати з голосу вахмістра.

Диктуючи заяву, вахмістр тримав у руках розгорнутого листа так, що лампа освітлювала папір збоку. Викладач Лаурана, якому кортіло знати, як складаються такі документи, чітко побачив на звороті слово UNICUIQUE, а потім, складені дрібнішим шрифтом, ще кілька слів: ordine naturale, menti obversantur, tempo, sede[14]. Він присунувся ближче, щоб розібрати решту, і голосно прочитав «людський». Проте вахмістр, завзятий ревнитель службової таємниці, невдоволено промовив: