Читати книгу - "Третя карта"

яких зацікавлений я. Розумієте? В'язниця — це особливий державний інститут, а допит — діалог абсолютно винятковий. У в'язниці ви, вільна людина, відчуваєте свою неволю цілком своєрідно: ви погоджуєтесь із неволею, ви сприймаєте це як визначений факт. Але ж людина вільна з народження. І це постійне вирування неоднаковості зламає вас, підточить зсередини. Мине якийсь час, і ви потягнетесь до слідчого, як до рідного: ви шукатимете в його словах натяку, полегкості, співчуття; ви опиратиметесь цьому; ви станете ненавидіти себе, коли вас повернуть до камери, ви проклинатимете себе за ті слова, що злетіли у вас з язика, але й наступного дня, я найімовірніше через кілька днів — треба дати можливість напастися сподіванням — ви знову говоритимете, і в потоці брехні я побачу зерно правди. А тоді ми доведемо, що ви переступили межу, і ви згодитеся з цим, і за годину до страти ви бажатимете тільки одного: побачити мене, дістати од мене розраду, бо поступово я стану вашим другом, котрий співчуває вам і намагається зрозуміти вашу правду. А втім, мені це справді вкрай необхідно: можливо, ваш досвід допоможе нам утримати від аналогічних помилок десяток інших людей.

Кашель зібрався. Він був наче клубок у легенях. Він був жовтий, мокрий, гарячий. Він вирвався з рота із стогоном, зойком, мокротинням. Курта било частими, завмираючими судорогами, він перешкоджав собі, стримував дихання, хрипів, звивався доти, аж поки не потемніло в очах і не стало тяжко й гулко в голові, тоді він упав, і сивий штандартенфюрер підвів нарешті очі від своїх рівних, квадратних рожевуватих піїтів. Він дивився на Курта, на його скуйовджену потилицю оцінюючим, спокійним поглядом, дочекався, поки припинився приступ кашлю, а тоді, підійшовши до в’язня, присів перед ним навпочіпки, дістав накрохмаленого носовика, витер потріскані Куртові губи й тихенько промовив:

— У вас кепсько з легенями після того випадку в горах, еге ж?

Курт, відчуваючи наростаюче клекотання в собі, кивнув головою.

— Якби не Інгрід Боден-Граузе, ви вже тоді загинули б, бідний пане Штрамм…

Курт знову кивнув головою.

— Я не чую вас, — зовсім тихо сказав штандартенфюрер. — Ви скажіть мені тільки одне слово: «так» або «ні».

— Так, — відповів Курт.

— Ну от, а тепер одкашляйтесь, — сказав сивий і встав. — Я наллю вам води, та й будемо розмовляти… Про минуле, тільки про минуле.

Курт підвів голову, глянув благально, із захопленням, страждально на штандартенфюрера і прошепотів:

— Так.

А тоді зігнувся навпіл од нового приступу кашлю.

ГАННА ПРОКОПЧУК (V)

Начальник архітектурної майстерні СС Герберт Ессен з кожним днем був дедалі лагідніший з Ганною, довго простоюючи в неї за спиною, спостерігав, як вона працювала.

Вихований у Берліні, пройшовши трирічну практику в Сан-Франціско й Лондоні, СС штурмбанфюрер Герберт Ессен був талановитий архітектор. На відміну од колег, які вважали за патріотичний обов'язок уголос гудити геть усі інші школи, окрім готичної, він дозволив собі не згоджуватися з думкою абсолютної більшості членів Німецької гільдії художників.

«Ми повинні брати все краще у світі й повертати на користь нашої справи». — Ця його відверто висловлювана концепція знаходила підтримку у відомстві господарського управління СС — обергрупенфюрер Поль був людина раціональна, а кожен справжній раціоналіст припускає певну сміливість мислення.

Спостерігаючи, як працює Ганна Прокопчук, милуючись точністю і сміливістю її вирішень, Ессен надумав був попросити Поля переговорити з ким-небудь в інституті антропології, підпорядкованому Розенбергу. Ганна була шатенка з голубими очима; постать мала пречудову, вуха не відстовбурчувались — хто його знає, можливо, її мати підходить до типу нордичного характеру, і тоді расова комісія зможе затвердити талановитого архітектора справді німецьким зодчим.

Поль вислухав Ессена і похитав головою.

— Дерзайте, але до певної міри, Герберте, — порадив він, — не думайте, що потреба дає індульгенцію на зухвалість. Використовуйте її працю для нашої мети, вам ніхто не забороняє цього. Можете поліпшити її становище, збільшіть пайок, я ладен дати їй літер на проїзд по Саксонії — нехай познайомиться з нашою архітектурою, але не більше. Поглинати завжди краще, аніж роздавати. Можливо, у мені промовляє господарник, а не християнин, але тут уже нічого не вдієш — професія формує людину за своїми законами.

— Архітектура — це мистецтво, обергрупенфюрере, а люди мистецтва прощають усе і приймають усе, але ж вони не можуть працювати, як добре оплачувані невидимки. Кожна цікава споруда талановитого архітектора обов'язково позначається мідною табличкою з прізвищем автора проекту. Прокопчук має такі таблички у Бразілії, Голландії і Мексіці.

— Я дуже шкодую, Герберте, але це не те питання, щоб я йшов до рейхсфюрера або до Розенберга, — нижчий рівень не зрозуміє моє прохання. — І, показавши паузою, що до цієї теми більше повертатися немає рації, Поль запитав: —Як у вас справи з типовими проектами?

— Ми закінчили прив'язки. Як на мене, планування вийшло досить вдало. Надто ж для тих таборів, що будуватимуться в Росії. Я вирішив зважити на національний момент: слов'яни сентиментальні, через те строгість Дахау чи Равенсбрюка впливатиме на них пригнічуюче. Невеличкий сквер, вікна — трохи більші за розміром — це дрібниця, як на мене, така дрібниця, що стимулюватиме працю, а не гаситиме її. Я вирішив передбачити літні майданчики для театру, волейбольні поля, невеличку бібліотеку — треба розуміти, що чверть століття Росія жила за законами колективної власності.

— Це досить важко, щоб пройшло, Герберте. Ви часом не потрапили під вплив української архітекторки, га? — зареготав Поль, і його тіло м'яко заколивалося у великому шкіряному кріслі. — Сентиментальність треба ламати нестерпною суворістю.

Ессен милувався Ганниною працею, спроквола затягуючись довгою дамською сигаретою. Ці сигарети йому подарували у секретаріаті Поля — люди обергрупенфюрера останнім часом часто літали до Болгарії, а там чудовий тютюн — сухий, запашний, різкий.

— Ви відчуваєте лінію ще до того, як берете олівця? — напитав він, скориставшись паузою в роботі жінки.

— Не знаю, — відповіла Ганна, обернувшись.

Ессен спостеріг, як жінка глянула на сигарету. Він подав їй коробку:

— Залиште собі.

— Дякую.

— Зараз у нас сутужно з постачанням. З тютюном справа особливо кепська. Я постараюсь виклопотати для вас картки на тютюн. Тільки не паліть при моїх співробітниках, — він зітхнув, — у нас не полюбляють жінок, які палять. Вважають, що саме вони є носіями розпусти.

— Я палитиму вдома.

— Вдома, — задумливо повторив Ессен, — ми щось придумаємо з вашою справою. Мине місяць-другий, і я, мабуть, допоможу вам з кімнатою у межах міста. Тільки не квапте мене.

— Ви дуже добрі… Відповіді з Парижа ще немає?

— Я відразу довів би до вашого відома.

— Як довго може йти відповідь?