Читати книгу - "Місто біля моря"

— А ось заформую ще оцей низ і тоді поставлю шишки!

До обідньої перерви палець розпух і посинів. Здавалось, що тріснула кістка.

«Хто це вигадав таку важку трамбівку? Нею можна покалічити людину назавжди… Але якщо вона буде легка, то пісок не заформуєш туго. Ти формуй та не лови гав надалі!» — міркував я сам собі.

Коли мені доводилося знімати опоку, я напружував усі сили, щоб затамувати біль у пальці. Приховуючи біль від Науменка, я відкручував сяк-так гвинти, хапав раму і мчав назад, щоб надолужити кожну хвилину. Навіть пісок із черевиків не було часу висипати.

— Зовсім заганяв хлопця, Науменко! — кричав через бар’єрчик Лука моєму вчителеві.

— Перекурили б трохи! — радив йому напарник Луки Гладишев — формувальник, схожий на монгола.

Хоч їх жарти і зачіпали мене, я намагався не звертати уваги. «Жартуйте, жартуйте!» — думав я.

Дали сигнал на обід. Заводського гудка не було чути в шумі ливарного цеху, і тому тут кожного разу, коли надходив час обідньої перерви, горнові били у стальну рейку, підвішену біля вагранок.

Не спиняючись на перерву, я все працював: набивав і набивав.

Одна по одній замовкли колотушки машинок. Лише вагранки гуділи під стіною, не втихаючи.

— Гаразд. Шабаш, Обідати ходімо! — сказав суворо Науменко. — Давай руки мити.

Холодна вода з-під крана бризнула на запилені руки, і біль у пальці зразу трохи зменшився. Бачачи, що мій учитель зачерпнув у бляшанку жменю жовтого крупнозер— нистого піску, я повторив його рух. Цей масний, глинистий пісок добре відмивав руки. Незабаром я побачив свої червоні, натруджені долоні і сліди свіжих мозолів на них.

Мовчки я пішов услід за Науменком до машинки, взяв сніданок, що мені приготувала хазяйка, і усівся на плацу, поблизу вчителя, підклавши замість стільця опоку.

Науменко, не поспішаючи, статечно розгорнув хустку. Три яйця, шматок копченого чебака, редиска з мохнатою гичкою, шматок питльованого хліба з маслом і міцний чай у пляшці — такий був його сніданок.

— Ти взагалі не бійся, хлопче! — раптом ласкаво сказав, Науменко. — Сьогодні ми з тобою заробимо на хліб і воду — це вірно. Ну, а завтра — на борщ, а потім, дивись, і на котлети. Перший раз завжди важко… У мене теж хлопець е, трохи старший за тебе літами. Тут же, у ливарні, працював. А зараз у Катеринославі, в гірничому інституті вчиться. Спочатку листи надсилав жалісні: «Не витримаю, мовляв, вернусь! На заводі значно привільніше!» А тепер — нічого. Добрав смаку. Осідлав, видно, цю непокірливу науку. Жартує: «От буду начальником рудника — посада табельника тобі, батьку, завжди забезпечена…» Стривай, а що в тебе з пальцем? — І, оглядаючи мою руку, дядя Ва— ся нахмурився.

Після того як я відмив графітний пил, було добре видно, як під нігтем пошкодженого пальця запеклася кров.

— Та це стукнув ненароком, — сказав я дуже недбало.

— Хороше діло — стукнув! Він розпух у тебе, як піп на Великдень. Чого ж ти раніш мені не показав? Біжи в амбулаторію. Бюлетень одержиш.

— Куди в амбулаторію? Дві години попрацював і вже за бюлетенем? — сказав я якомога веселіш. — Такими дрібницями лікарям голову морочити?

— Гарячий ти, бачу, хлопець! — сказав, похитавши головою, Науменко. — На терпець хочеш узяти. Ну, гляди, тобі видніш. А бюлетень в такому випадку завжди дадуть.

У голосі його звучала повага. Він говорив зі мною, як з давнім своїм напарником. І, звичайно, це було цінніше за пряму похвалу.

Сусідка будить мене

Приятелі ще не повернулись: їхні цехи закінчували роботу пізніше, ніж ливарний. Хоч, на відміну від учорашнього дня, стояла спека, в напівтемній кухоньці Агнії Трохимівни було на подив прохолодно, та й у нашій кімнатці, незважаючи на близькість даху, дихалось легше, ніж на вільному повітрі.

Берег моря був запруджений людьми. Одні купалися: вилискували на сонці їх мокрі тіла. Інші лежали нерухомо на піску.

Подивився я на цю картину з вікна — і захотілось піти туди, на сонечко, погрітися до приходу Маремухи і «Бобиря, та й помитися за одним заходом після роботи.

Недовго думавши, я зняв робочі черевики, загорнув у рушник чистий одяг, надів кепку і, попередивши хазяйку, де мене шукати в разі чого, вибіг босий у двір.

Лише кілька хвилин побув я в тіні будинку, а зараз сонечко знову вдарило мені в очі, і я йшов до хвіртки хмурячись. Високі мальви розпливались перед очима в тремтячому від спеки повітрі.

Сонце нажарило бетонний парапет набережної. Пробігши по ньому кілька кроків, я змушений був сплигнути на м’який пісок. Одначе ступати по ньому, як виявилось, було ще важче: верхній шар піску розпікся до того, що здавалось, його навмисно розжарили на величезній сковороді.

Хотілося швидше добратися до води.

Навколо лежали і вигрівались на сонці купальники. Я анітрохи їм не заздрив.

Після першого дня роботи на заводі, втомлений, змучений, але гордий, я вважав їх неробами. «Доки вони тут переверталися безцільно з боку на бік, закриваючи носи клаптиками цигаркового паперу та листками бузку, ми там, у цеху, тягали важкі ковші з розплавленим чавуном», — думав я і відчував, що більше, ніж будь-хто інший, маю зараз право відпочити тут.

Біля самої води стояла вільна низенька лавка. На одному кінці її лежав чийсь одяг, вкритий згорнутою вдвоє пікейною ковдрою. Як видно, хазяїн речей плавав серед тих купальників, які хлюпалися далеко в морі, за червоними поплавками. Я не поспішаючи роздягся і, кинувши робочу одежу під лавку, пішов до води.

Море ще вночі вигладило смужку піску понад берегом. Піщаний схил, який входив у воду, був рівний і твердий, наче навмисно накатаний для зручності купальників. По ньому ковзали маленькі, ледь помітні чисті хвилі — останні зітхання змученого штормами Азовського моря.

Я поплавав трохи біля берега, а потім, вийшовши на пісок, упав на нього мокрий. І от тільки тут, лежачи з заплющеними очима на м’якому піску і слухаючи тихий шурхіт прибою, я зрозумів, як стомився за цілий день. І хоч я лежав непорушно, даючи цілковитий відпочинок стомленому тілу, але мені все здавалося, що мої пальці міцно стискають набійник і він раз у раз підскакує передо мною, вгризаючись у чорний формувальний пісок, який димиться з минулої