Читати книгу - "Борва мечів"

Давос відкинув голову назад і склав долоні навколо рота.

— Лицар Давос Лукомор! Хочу бачити його милість короля!

— Ти п’яний, абощо? Іди геть і не гримай!

А Саладор Саан його попереджав… Давос спробував зайти з іншого боку.

— То покличте мого сина! Його звуть Деваном, він служить зброєносцем при нашім пані королі!

Стражник насупив брови.

— Хто ви такий, кажете?

— Давос! — крикнув він у відповідь. — Цибульний лицар!

Голова зникла, та за мить повернулася.

— Забирайся геть, брехло! Цибульний лицар загинув на річці. Корабель його згорів дощенту.

— Корабель згорів, — погодився Давос, — але капітан вцілів, і осьо стоїть перед тобою. А хіба за сотника на цих воротях вже не Ятек?

— Хто?

— Ятек Ожина. Він мене добре знає.

— Не чув про такого. Мабуть, його вже на світі немає.

— А князь Читрин?

— Цього знаю. Згорів на Чорноводі.

— Віл-на-Гачку? Гал Кендюх?

— І один, і другий мертві, — відповів арбалетник, але на обличчі його з’явився раптовий сумнів. — Ану чекайте.

І зник знову.

Давос чекав. «Немає, нікого вже немає» — майнула млява думка. Він згадав, як з-під укритої плямами жиру сорочки неодмінно витикалося біле черево Гала, як на обличчі Віла з’явився довгий шрам від риболовного гачка, як Ятек завжди ламав шапку перед кожною жінкою — хоч п’яти років, а хоч п’ятдесяти, хоч підло вродженою, а хоч із найвельможніших.

«Одні згоріли, інші потонули. Мої сини і тисячі інших. Пішли у пекло воювати за короля.»

Зненацька арбалетник повернувся.

— Ходіть до бічних дверцят, вас пропустять.

Давос пішов. Крізь потерну його пустили незнайомі стражники, озброєні списами, з лисом у квітах дому Флорент на грудях. Але повели Давоса не до Тулумбасу, як він сподівався, а попід аркою Драконового Хвоста донизу, до Аегонового саду.

— Чекайте тут, — наказав десятник.

— А чи знають їхня милість, що я повернувся? — спитав Давос.

— Хай мене грець ухопить, якщо я знаю. Кажу, чекайте.

З цими словами десятник кудись пішов і забрав своїх списників із собою.

Аегонів сад приємно пахкотів сосновими шишками. З усіх боків здіймалися високі темні дерева. Тут була і шипшина, і високі колючі заплоти, і крихітне болітце з журавлиною на ньому.

«Навіщо мене сюди привели?» — спитав себе Давос. А тоді почув тихе дзеленькання, дитяче хихотіння, і зненацька з кущів вистрибнув дурник Пістрявчик. Він дибав так швидко, як тільки умів, а по п’ятах у нього мчала принцеса Ширена.

— Ану повертайся! — гукала вона до нього. — Пістрику, швидко мені повертайся!

Коли дурник побачив Давоса, то раптом став, наче укопаний, а дзвіночки на його бляшаному шоломі з оленячими рогами тим часом вителенькували: «дзень-дзелень, дзень-дзелень». Перестрибуючи з ноги на ногу, він заспівав:

Рясно кровить

В діви між ніг,

З дурня і з короля.

Гості побиті,

В кайданах жених,

Ля-ля-ля.

Ширена трохи його не зловила, та в останню мить блазень перестрибнув латку папороті й зник між дерев. Принцеса уперто мчала слідом. Дивлячись на них, Давос посміхнувся.

Він зібрався був прокашлятися у рукавицю, коли інша невеличка постать продерлася крізь запліт і врізалася просто у нього, збиваючи з ніг додолу. Хлопчик теж упав, але одразу скочив на ноги.

— Що ви тут робите? — скрикнув він вимогливо, поки наводив лад у одязі. Чорне, як вугілля, волосся спадало йому на комір, сині очі вражали глибиною. — Дарма ви стали в мене на дорозі!

— А й справді, — погодився Давос. — Дарма.

Новий напад кашлю вхопив його, щойно він звівся на коліна.

— Ви нездорові? — Хлопчик схопив його за руку і допоміг стати на ноги. — Може, покликати маестра?

Давос заперечливо хитнув головою.

— То просто кашель. Минеться.

Хлопчик не наполягав.

— А ми тут граємо у дів та чудовиськ, — пояснив він. — От я зараз чудовисько. Гра дитяча, але сестрі подобається. А ви хто такий, перепрошую?

— Я маю честь бути лицарем. Моє ім’я — Давос Лукомор.

Хлопчик роздивився його згори донизу з підозрою в очах.

— А чи справді? Щось ви не надто схожі на лицаря.

— Лицарі, паничу, різні бувають. Ось я, приміром — цибульний лицар.

Сині очі блимнули.

— Той, що плавав на чорному кораблі?

— То ви чули цю оповідь?

— Ви привезли дядькові Станісу риби ще до того, як я народився. Щоб він не помер з голоду, коли князь Тирел тримав його у облозі.

Хлопчик гордовито випростався.

— А мене звуть Едрік Шторм, — оголосив він. — Я є сином короля Роберта.

— Воно й видно, юний пане.

Давос упізнав його майже одразу. Хлопчина мав видатні вуха Флорентів, але все інше — волосся, очі, підборіддя, вилиці — проказувало про Баратеонів.

— То ви знали мого батька? — вимогливо спитав Едрік Шторм.

— Бачив його багато разів, коли відвідував вашого дядька при дворі. Та ніколи не мав честі розмовляти.

— Їхня милість пан батько вчили мене битися, — гордовито заявив малий. — Приїздили майже щороку, і ми іноді разом вправлялися зі зброєю. На останні іменини вони подарували мені келепа — майже такого, як їхній власний, хіба трохи меншого. Щоправда, я мусив лишити келепа у Штормоламі. А чи правда, що дядько Станіс відрізав вам пальці?

— Тільки трохи, до крайніх суглобів. Пальці в мене лишилися, але стали коротші.

— Покажіть!

Давос зняв рукавичку, і хлопець уважно роздивився його руку.

— А великого пальця не різав?

— Ні. — Давос закашлявся. — Ні, великого лишив, як був.

— Не треба йому було різати вам пальців, — вирішив малий. — Зовсім, анітрохи. Недобре так чинити.

— Я ж був перемитником.

— Ну то й були. Хто інший зумів би привезти йому рибу та цибулю?

— За цибулю князь Станіс висвятив мене у лицарі, а за справи перемитницькі — вкоротив пальці.

Давос знову нап’яв рукавицю.

— Пан батько не відрізали б вам жодного пальця.

— Вам краще знати, паничу.

«Роберт був інший, ніж Станіс, то вже напевне. А хлопець добряче схожий на батька. І на Ренлі теж.» Ця думка його збентежила.

Хлопчик хотів сказати ще щось, але тут почулися кроки. Давос обернувся. Садовою стежкою сходив пан Аксель Флорент із десятком стражників у повстяних каптанах, що несли на грудях полум’яне серце Господа Світла. «Королевині