Читати книгу - "Біле Ікло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Воно ставало справжнісіньким бісеням, коли натрапляло на заблукалу куріпку, ніколи не пропускало нагоди сердито загарчати на тріскотню та цокотіння білки, яка зустрілася йому вперше біля засохлої сосни. І варто було тільки побачити якусь пташку, подібну до тої, що так боляче подзьобала йому носа, як тут-таки його охоплювала несамовита лють.
Та як загрожував йому напад інших хижаків, що теж шукали здобичі, то воно не барилося. Вовченя не забуло яструба і, вгледівши, як суне по траві його тінь, вправно ховалося в кущі. Від своєї матері вовченя перейняло легку, безгучну ходу, тож ступало вільно та впевнено. Його лапи вже не розчепірювалися в різні боки, а хода стала легкою й обережною, як у матері.
Що стосується полювання, то тільки з першими кроками у світ доля так щедро йому всміхнулася, а вже наприкінці пам’ятного дня покинули його і талан, і щаслива нагода. Семеро куріпченят і маленьке ласеня — ото була й уся здобич вовченяти. Одначе бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і воно плекало в собі голодну мрію зловити колись оту білку, що своєю тріскотнею сповіщала всіх мешканців лісу про його наближення. Але білка так легко та вправно стрибала по деревах, як ото пташки літали в повітрі, і вовченя сподівалося непомітно підкрастися до неї та напасти зненацька, поки та вистрибує по землі.
Вовченя відчувало глибоку повагу до своєї матері.
Вона вміла добувати м’ясо й ніколи не забувала принести синові його частку. Крім того, вона нічого не боялася. Вовченяті й не спадало на думку, що її безстрашність — наслідок досвіду та знання. В його розумінні безстрашність була виразом сили. Його мати була втіленням цієї сили. Підростаючи, воно добряче її відчувало, коли вовчиця карала вже не штурхаючи носом, а дошкульно б’ючи лапою та боляче кусаючись. За це воно також поважало матір. Вона вимагала від нього покори, і що воно старшало, то суворіше з ним поводилася вовчиця-мати.
Коли знову почався голод, вовченя вже цілком свідомо переживало його муки. Вовчиця геть охляла в пошуках їжі.
Вона никала цілими днями, даремно вишукуючи поживи, і навіть уночі зрідка спала в печері. Цього разу голодування було недовгим, але лютішим. Із материнських грудей вовченя не могло висмоктати й краплини молока, а м’яса йому вже давно не перепадало.
Раніше воно полювало заради забави та втіхи, а тепер бралося до полювання по-справжньому, та, на жаль, нічого не знаходило. Проте ці невдачі тільки сприяли розвиткові вовченяти. Воно ще старанніше вивчало поведінку білки й докладало ще більших зусиль, щоб підкрастися до неї непоміченим. Воно вистежувало польових мишей і училося діставати їх із нір, довідалося багато нового про дятлів та інших птахів. Прийшов час, коли вовченя перестало ховатися в кущах, побачивши стрімку тінь яструба. Воно стало сильнішим і досвідченішим, зробилося розумнішим і впевненішим у собі. Та й голод додав йому завзяття. Тепер вовченя сідало посеред галявини на видноті й чекало, поки яструб упаде грудкою з неба. Там, високо над ним, у синьому небі, літала пожива, якої так нестерпно потребував його шлунок. Але яструб відмовлявся прийняти бій, і вовченя простувало в хащі, жалібно скиглячи від розчарування й голоду.
Раптом усе змінилося — вовчиця принесла додому здобич і голод зник. М’ясо було незвичайне, зовсім не схоже на те, що вона приносила досі. Чимале, майже доросле рисеня мати принесла тільки для нього, адже свій голод уже вгамувала, хоча син і гадки не мав, що для цього вона знищила весь рисячий вивід. Не підозрював він і того, як ризикувала його мати, як відчайдушно вчинила. Вовченя знало тільки те, що молоденька рись із оксамитовою шкуркою була м’ясом; і воно їло це м’ясо, насолоджуючись кожним проковтнутим шматком.
Наївшись досхочу, вовченя лягло в печері коло матері й заснуло. Його розбудило несамовите гарчання вовчиці. Ніколи ще вовченя не чуло такого страшного гаркання. Може, за все своє життя його мати ніколи не гарчала так люто. Вона добре знала: рисячий вивід не можна знищити безкарно, тож треба бути насторожі.
В яскравому промінні надвечірнього сонця вовченя побачило рись-матір, що скажено припала до землі біля входу в печеру. Шерсть на його спинці настовбурчилася. Сам жах дивився йому в очі — про це свідчив не лише грізний вигляд рисі, а й та гаспидська лють, що вчувалася в її божевільному хрипкому вищанні, що раз у раз переростало в гаркання.
І раптом якась незбагненна внутрішня сила немовби штовхнула його вперед. Вовченя загарчало й хоробро стало поруч із матір’ю, зайнявши оборонну позицію. Та вовчиця відштовхнула його назад. Низький лаз не дозволяв рисі зробити стрибок, а коли вона ковзнула в печеру, вовчиця кинулася їй назустріч і вмить притиснула до землі. Мало що вдалося вовченяті розгледіти в цій сутичці. Чути було тільки гарчання, хоркання, скавучання й рев. Печеру наповнив пронизливий вереск. Зчепившись, звірюки качалися по землі; рись шматувала свою противницю зубами й пазурами, а вовчиця могла пускати в хід тільки зуби.
Нараз вовченя підскочило до рисі і, загарчавши, вп’ялилося зубами їй у задню лапу. Вагою свого тіла воно, саме того не розуміючи, заважало рисі битися тією лапою й допомагало матері. Боротьба набула нових відтінків: супротивниці підім’яли під себе вовченя і воно мусило розціпити зуби. Звірюки відскочили одна від одної, і перш ніж знову зчепитися з вовчицею, рись ударила вовченя своєю здоровезною передньою лапою, роздерши йому плече до самої кістки. До несамовитого галасу дорослих долучився жалібний плач і скавчання вовченяти. Бійня затяглася й тривала так довго, що вовченя встигло й наплакатись, і наскавчатись удосталь, і відчути новий приплив хоробрості. А під кінець битви воно знову завзято вчепилося в задню ногу рисі й люто гарчало, чимдуж смикаючи ворога.
Рись була мертва. Але й вовчиця знесиліла від ран. Вона заходилася було пестити вовченя та облизувати йому поранене плічко, а потім знепритомніла від утрати крові — та так і пролежала цілий день і цілу ніч біля свого мертвого ворога, не рухаючись і ледве дихаючи. Протягом тижня вона вилазила з лігва тільки напитись, та й то насилу тягла ноги — кожен рух провокував нестерпний біль, бо у неї й так усе боліло. Тим часом рись була з’їдена, рани вовчиці загоїлися, й вона знову вирушила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біле Ікло», після закриття браузера.