Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Так ти Кучурба чи Кочубей? – спитав його наказний сотник.

– Хто каже Кучурба, а хто Кочубей, – відповів, розсвітивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді Ягельницького.

– Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю сьомого вересня?

Кучурба зітхнув і хитнув головою.

– Хто був з тобою?

– Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значкового товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий коровник; був той убитий… Петро і його товариш, звати його Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий ІІетро, не знаю і не відаю.

Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, розколюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і вони ставали здивовано-щасливі.

Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочубея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.

– Я не звик сидіти, – сказав Кучурба. – В мене, коли стою, голова ліпше варить.

– Лук'ян Кнуренко довго з вами був? – спитав Скиба.

– Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з нами не був.

– Що робили тут Петро з Дядечком?

– Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік… Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі, збиваючи клубені рудої куряви, – вогняний кінь з упряжі Фаетона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показилися. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися, посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в прірву небес… Я мимовільно протер очі: засинав біля столу. Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі буденніші й незначніші.

– Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? – спитав я.

– Та коли б їх послухати, – розсміявся Кучурба, затрусивши пухким тілом, – то начебто й той!

Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начебто мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розріджувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, котрий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цього коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетенське світило, яке дає світові тепло.

Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.

– А від Поповича ви куди пішли? – спитав наказний сотник.

– Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста, Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда й хустку заставив…

Кочубей поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горіхи, – оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка плакала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на обличчя лягло щось, наче усмішка.

– Ну, а після того?

– Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав…

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.

– Хто може за тебе посвідчити? – спитав Іван Скиба.

– Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.

– Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

– Господь милував, – зітхнув Кучерба. – Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.

– Авжеж, авжеж, – підхопився Савич. – Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…

14

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.

«Коло докручується», – подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. «Ще їх сюди прийде троє, – снувалася несамохіть думка, – і одного з цих трьох ми заберемо з собою». Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.

– Погано виспалися, пане Савичу? – підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. – Так твердо ви заснули.

– Все це бісова В'юцка, – всміхнувся тепло дячок. – Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені