Читати книгу - "Три листки за вікном"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Це вам не наснилося, пане дяче? – не втерпів спитати.
Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.
– Чи великий маєте в тої жінки борг?
– Мій борг у неї вічний, – проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. – Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.
– Найнудніші люди – мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, – сказав на повний голос Іван Скиба. – Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?
– Вірші, ваша милість, – сказав покірливо Савич. – Цікавитеся віршами?
– Я? – скрикнув здивовано Скиба. – З чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!
– Цього писати не тра, – сказав поважно дяк. – Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…
По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне – обвітрене, смагляве, проте негрубе.
– Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, – сповістив він хрипким, але впевненим голосом.
– Знаєш, чого тебе покликано? – спитав Скиба.
– Ціле село знає, – сказав Хома.
– Ну то розказуй.
– Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…
Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписуючи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:
– Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! – І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудівкою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.
– Чи не та оце, яку шукаю? – спитав Петро, і вони посміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі…
Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічого не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.
«Це нецікава історія», – подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполовинилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівався на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки похмурі рудівські припухлі й червоні поля. «Щось зі мною таки відбувається», – подумалося мимохіть – перо ж моє описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявляється, була не його, а Шкуренкова.
«Всі вони розказують про себе, – крутилося мені в голові, – а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав». Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-червоне його тіло віддасться землі такого ж кольору – ковтне вона його навіки. «Одначе він був живий, – з дивною приреченістю подумав я, – і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше».
Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, легенько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що відчував той Петро у цьому селі – чи не те ж таки, що я? Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кожного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чому, все воно – як вода сірого спокою. Накочується на душу, гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає зараз і моє серце… «Оповідь про вогняного коня – це казка», – подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?
15
Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла молодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов хутірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві, виставивши оперті на ціпку руки.
– Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як потім удома опинився.
– Зате я відаю, – сказала Бідиха. – Застала його я шинку допряма хмільного і завела додому.
– Як тебе звуть? – спитав я.
– Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди жінка.
– Коли це було? – звів голову Скиба.
– Саме товар у село повертався…
Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з піднятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. «Вони всі, – подумалося мені, – у цьому краю вдома!» Так, вони всі могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого Петра. Ці двоє були тут чужаки…
Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у відчай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.
– То що, Марино, – спитав сумно телятник Ярема, – взяла собі Біду?
Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чуючи домівку.
– Допоможи мені, Яремо, – попросила Марина. – Не впораюся сама я з ним.
– Бо захотіла собі біди, – сказав сумно Ярема. – Пішла б за мене, любив би тебе й милував.
– Пізно про те говорити, – сказала Марина. – Це мій хрест!
Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву. Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на ньому два струмки…
– А ті, у корчмі, залишилися? – спитав наказний сотник.
– Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав. Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.
– Ну а Петро?
– Це той, убитий? – зморщила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном», після закриття браузера.