Читати книгу - "Зло не має влади"

Зшивач потягся до нього раніше за мене. Вістря меча підчепило ланцюжок, кулон зісковзнув по клинку й захитався просто переді мною. Монетка була трикутна, із заокругленими гранями.

— Що це?

— Монетка бажань…

— Ти носиш її на грудях?

— Що ти зробила з моєю сукнею?! Вона в мене єдина! Моя остання сукня!

Вона розридалася. Було гидко й моторошно дивитися, як вона рюмсає, по-справжньому, не напоказ — безнадійно, як зацькована нелюба дитина. У мене в самої стислося горло. Я дала їй спокій, вийшла надвір.

Місто жило діловито й незворушно. Стукіт коліс, рівні голоси, гуркіт кузні. Іржання коней, вигуки торговців, ляпання босих ніг та сміх дітей, котрі гралися просто на бруківці…

Чого тільки не придумає людина, не здатна до чарівництва, аби її заповітні бажання здійснилися. Ритка, моя приятелька, на Новий рік писала бажання на папірці, спалювала його та швидко поїдала попіл. І потім із завмиранням серця чекала, коли станеться диво…

На долоні лежала «монетка бажань». У будинку схлипувала Една; крізь мене, мов крізь пальці, струмував дорогоцінний час, а досі ніяк не могла повірити у свою поразку.

І це все?!

Я зі шкіри лізла, щоб розгадати таємницю записки — але ця таємниця ні на крок не наблизила мене до Оберона. Я ходила між світами. Я вправлялася зі Зшивачем. Я ледь не застрягла на вивороті, ладна повторити долю нещасної королеви; у мене мороз пробіг поза шкірою, коли я подумала, як їй там велася: огидна сіра завіса, що заступає цілий світ. Все потворне виростає в тисячу разів і впадає в око… І де був Оберон, коли його дружина так мучилася?

Я йшла по сліду. Я готова була боротися з наймогутнішим чарівником. Але не з Едною ж цією, підлою, нещасною і безпорадною! Ось вона, її трикутна монетка, лежить у мене на долоні, й Зшивач вказує на неї, мов на великий вузол, продовження червоної нитки… Ну, піду я шукати цих штукарів, дізнаюся, хто підкинув Едні монетку. Хто використав її несамовите, єдине в житті бажання — забути Оберона?!

А в цей час, швидше за все, Сарана вже штурмує Чорний Замок. Скільки протримається Максиміліан? І що мені робити?

Я поклала монетку разом із ланцюжком у ту саму нагрудну кишеню, де вже лежали два листи. Една монотонно схлипувала в домі. Я подумала — і ввійшла.

— Едно, пробач за сукню. Це не я. Це меч.

Вона не піднімала голови, скиглила, мов побитий собака.

— Ти пам’ятаєш тих штукарів? Ну, які роздавали монетки? Можеш когось упізнати? Як вийшло, що саме ця дісталася тобі?

— Я не знаю… Нічого не знаю. Залиш мене.

— Скажи правду хоч раз у житті: навіщо ти поміняла дитину?

Вона підняла голову. Обличчя її, червоне, запухле, втратило останні сліди краси:

— Ті, хто крадуть дітей, знають свою справу: король ніколи не полюбив би підмінка. Не відчув би до нього справжньої батьківської прихильності. Я не хотіла ні з ким ділити його любов.

— Ну, ти й сволота, — тихо сказала я.

— Так, — вона задерла підборіддя. — Я сволота. Знущайся з мене. Плюй у мене! Ображай! Рви останню сукню! Вбий мене та закидай могилу мою лайном! Не соромся! Я ж сволота!

Щоб не вдарити її, я пішла геть.

Розділ чотирнадцятий

Його Темна Величність

Я брела вулицями, й люди розступалися, проводжаючи мене пильними поглядами.

Я думала про те, що Оберон справді не полюбив Олександра, як сина. Олександр це відчував. Можливо, й виріс егоїстом через те, що все життя, не знаючи правди, відчував себе підмінком. А може, почувався підмінком тому, що егоїст? Хто тепер дошукається правди?

І ще я думала про королеву, яка заблукала на вивороті й тепер на її надгробку лежить кам’яний Зшивач.

І ще я думала про себе. Що доведеться знову йти на виворіт, розплутувати червону нитку, а завіса перед очима непомітно щільнішатиме, й можливо, наступного разу мені не вдасться продертися крізь неї. І що жебрак, якого я бачила в таверні ось у цьому самім місті, вже багато років перебуває під владою вивороту. І люди, яких я знаю, живуть під цим гнітом, поринаючи дедалі глибше. Вони називають це «депресією», або «розлиттям жовчі», або ще знаходять якісь слова, але суть та сама: вони бачать світ із вивороту й вірять, що лице в життя зовсім відсутнє.

І ще я думала, що за штука ця любов, про яку всі так багато говорять, особливо на день святого Валентина. І що за людина Една, якщо в її виконанні навіть любов виявляється знаряддям тортур.

Отямилася я в передмісті — біля будинку скульптора.

* * *

Дівчинка Улейка сиділа в кутку подвір’я із закопиленою губою. Вуха в неї були підозріло червоні — схоже, їх недавно хтось накрутив.

— Так, — буркнула вона у відповідь на моє запитання. — Їх розкидають штукарі на ярмарках. Так, бажання тільки одне. Ні, на них нічого не можна купити. Так, бажання виконуються! — звична балаканина, схоже, розвіяла її кепський настрій. — Я задумала шоколад, а отримала цукор на паличці, але краще, ніж нічого. А довготелеса Піфа минулого тижня задумала нареченого, і ось — уже весілля призначили!

Трикутну монетку я не дала їй до рук — сама не знаю чому. Улейка розглядала її на долоні в мене.

— Ні, таких не бачила. Ой, яка гарна! Подаруй мені, га? Або хочеш, поміняємося на що-небудь?

І тут із будинку вийшов її батько. Улейка знову набурмосилась, відступила на задній двір, за стоси дрів, у кропиву.

Скульптор ретельно витирав руки чистою ганчіркою:

— То що ж, магу дороги? Ти бачила відьму?

— Так.

— Вона зізналася?

— Не зовсім. Вона… скажіть — а штукарі є в місті? Де їх можна знайти?

— Зазвичай бувають, — він кинув ганчірку сушитися на тинок біля квітника. — Син скобаря, син бондаря та дівка одна приблудна — зібрали трупу, збирають із люду грошики за всякі жарти, фокуси, непристойні трюки… А як ярмарків нема, працюють підмайстрами в батьків, еге ж. Дівка в корчмі прислуговує.

Він помовчав, міркуючи. Я сподівалася, що він іще щось скаже — і сподівання справдилися.

— А позаминулого разу чужі приїздили. Наших прогнали, начебто навіть і око підбили бондаревому синкові. Трюки в них нікчемні… зате монеток розкидали багато.

— Хто такі?

— Я звідкіля знаю? У мене угода була на ярмарку з одним купцем про поставки мармуру. Ось і побачив їх, вік би не бачити. Два мужички, пики чисто розбійницькі, а з ними бабисько товстелезне, мов куля.

— Бабисько?!

— Отакенна, мов колода, — скульптор розвів великими руками, — Я до неї придивлявся… Знаєш,