Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Багато чого невтомний лідер волів робити власноруч. По обіді Шевченко привіз від нього тоненький рулон, від якого ще пахло фарбою.

– Інтелектуальна власність Пасічника, — Борис розгорнув плакат.

У центрі — помаранчевий вихор і міцні чоловічі руки, що стисли підкову. Усі, хто прибіг подивитись, якусь мить ошелешено мовчали. Кілька хвилин обміну репліками — і навіть скептики мусили визнати, що логотип доволі вдалий. Непогане художнє вирішення символіки об’єднання ліберальних і національно-демократичних сил у одному виборчому блоці.

Члени штабу мали намір сьогодні ж розробити агітаційні маршрути, щоб охопити ними всю країну. Та попереду була найважливіша справа — остаточне формулювання передвиборчих тез кандидата. У цьому не мав рівних Богдан Григоришин, незмінна окраса економічного блоку кожного уряду з тих, де йому випало працювати. Наразі Богдан гортав газети, поки не наткнувся в одній на якийсь хвалькуватий допис. Він скривився:

— Треба негайно спростувати дурницю, яку запустили за три місяці до виборів, — про збільшення пенсій.

— Хіба погана ідея? — іронічно зауважив Борис, згортаючи рулон.

– Ідея добра, тільки виконувати такі обіцянки належить у законний спосіб. Уяви, людині зробили одноразову доплату й сказали, що це і є її пенсія.

Коли Богдан починав гарячкувати, його західноукраїнський акцент ставав ще виразнішим. Можна було зрозуміти Григоришина. Ніхто не сумнівався, що в разі перемоги на виборах саме цю людину зроблять відповідальною за популістські обіцянки попередників. Але задум прем’єра був таки справді грандіозним — витратити на пенсії весь дохід від приватизації. Цього року вона принесла мільярди гривень, а чим наповнювати Пенсійний фонд наступного року, не знав ніхто.

— То що ти робитимеш, коли станеш міністром фінансів, а в Пенсійному фонді зяятиме дірка у тридцять мільярдів? — з доброю усмішкою допитувався Борис.

— Повиводжу з тіні весь сірий імпорт, дам лад процесові повернення «педеве», збільшу акцизи, позакриваю вільні економічні зони, встановлю контроль над рентою, прискорю приватизацію за ринковими методами…

— А не боїшся зіпсувати стосунки з деким, хто ногою відчиняє двері до шефа? — поцікавився худорлявий очкарик Антон Бусейко.

— Пасічник сам задекларував намір відділити владу від бізнесу, — сказав майбутній головний фінансист.

— У нас між владою і бізнесом є посередник — партії, тоді як в усьому світі цю роль виконує суд. А українська судова система, сам знаєш, у якому стані. Не забувай: існують цінності декларовані і ті, що реалізуються насправді.

Бусейко вів вогонь на знищення. Давалася взнаки давня розбіжність між представниками двох партій — націоналістичного і ліберального спрямування. Перша мала свою історію та зберігала ідейну цнотливість, друга — постійно встрявала в тактичні союзи з подібними до себе, й інколи це примушувало її поступатися принципами. Відповісти на ці шпильки не було чим.

Григоришин із серцем кинув на стіл газету, прикусив вус і втупився у черговий часопис. Шевченко звів очі до неба, ніби запрошуючи його в свідки. Богданову наївність, його дивацьку віру в «реформи і порядок» він розцінював як прояв галицького менталітету.

Але чекати пришестя найсправедливішого, вищого суду довелося б надто довго. Шевченко і сам був людиною, чиї статки дозволяли йому заходити до будь-якого міністра без попередження. Він вважав, що взаємодія влади і капіталу завжди була й завжди буде. Існує вона в усіх країнах. Тільки десь вона цивілізована, а десь — дика…

Співрозмовники принишкли. Настя поклала перед шефом щойно принесений пакет.

— Це вам, Борисе Миколайовичу.

— Потім, — відсунув папери Шевченко.

У нього помітно зіпсувався настрій. Чекали на Пасічника.

— От, нарешті! — вигукнув Богдан.

Усі повернулися до нього, гадаючи, що на дверях з’явився їхній ватажок. Однак вигук Григоришина стосувався щойно прочитаного.

— Таки висловив свою думку академік Ґедзь!

Ішлося про інтерв’ю із світилом економічної думки в газеті «Моя Україна», за підписом Євгена Чубенка.

— Настю, ти, здається, знаєш цього журналіста? — запитав Богдан.

Дівчина якось непевно хитнула головою і поспіхом вийшла з кабінету.

— Ось що каже Анатолій Ґедзь, — продовжив Григоришин, розгортаючи газету. — Колишня ціна на нафту вже не повернеться. Тож відповідальність за бензинову кризу академік знімає з уряду. Не винуватить він уряд і в дефіциті м’яса та зерна — мовляв, це сталося внаслідок неврожаю 2003 року. Хоча перед тим зібрали добрий врожай, проте не заклали резерв. А ось бюджетну кризу, як визнає академік, спричинили дії уряду, який шукав шляхи загравання з населенням напередодні президентських виборів. Журналіст нарахував усього п’ять криз. Так ось, остання — фінансова — виникла, за словами пана Ґедзя, щойно постала загроза катастрофи в політичній та економічній системах. Дослівно: «То був ефект недовіри суб’єктів господарювання і населення до банківської сфери». Наступного, 2005-го, року, за прогнозом Анатолія Івановича, інфляція в ліпшому випадку становитиме дванадцять відсотків. Це при тому, що нинішній уряд планує вийти на рівень всього у вісім…

Колеги по демократичній фракції слухали ці газетні витримки без особливого ентузіазму.

— Йому легко судити з боку. Він — фахівець із математичних моделей в макроекономіці. Такий собі Бог, що дивиться на людців згори, — зауважив Антон.

— Але, мабуть, цей Бог не здатний суміщати у своїй голові одночасно лівоцентристські й ліберальні ідеї, — почулося із кутка, де зібралися представники красного слова.

— То не біда, — зі смішком кинув Василь Явір — кучерявий чоловік з променистим поглядом, який щойно приєднався до літераторів. — Наші кулібіни від політики, не замислюючись, зліплять будь-якого парламентського мутанта.

Бусейко не відповів. Він стояв