Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Ресбак уважно дивиться на Марко, стиснувши губи.

— Анна теж його впізнала, — каже Марко, киваючи на дружину.

Ресбак переводить погляд на Анну.

Анна киває.

— Я теж бачила його раніше, але не можу пригадати, де.

— Ви впевнені?

Анна знову киває.

— Зачекайте-но хвилинку тут, — каже Ресбак, і вони з Дженнінґзом виходять із кімнати.

Анна з Марко мовчки чекають. Вони не хочуть говорити між собою, знаючи, що їх знімають на камеру. Марко доводиться зусиллям волі пригнічувати свою нервозність. Йому хочеться встати й ходити по кімнаті, але він змушує себе лишатися на місці.

Нарешті Ресбак повертається.

— Я сьогодні сам туди поїду. Якщо там є щось, що стосується вашої справи, я вам повідомлю.

— Як думаєте, коли можна чекати вашого дзвінка? — питає Марко.

— Я не знаю. Зателефоную вам якомога скоріш, — обіцяє Ресбак.

Анні та Марко лишається лише повертатися додому й чекати.

Вдома Марко не знаходить собі місця. Він міряє кроками будинок. Він діє Анні на нерви. Вони визвіряються одне на одного.

— З’їжджу в офіс, — кидає він Анні. — Мені потрібно перемкнутися на інші справи й приділити увагу деяким клієнтам. Поки вони в мене ще є.

— Прекрасна ідея, — погоджується Анна, бажаючи, аби він пішов.

Вона відчайдушно потребує довгої розмови зі своєю психіаторкою. Лумсден перетелефонувала їй невдовзі після термінових повідомлень, які вона лишила на її автовідповідачі, й хоча лікарка була чуйна й щиро підтримала її, та цієї розмови було аж ніяк не досить. Доктор порадила, поки вона не повернеться, поговорити з іншим лікарем, який її заміняє. Але Анна не хоче говорити з лікарем, якого не знає.

Анна думає про те, щоб з’ясувати стосунки із Синтією. Вона не думає, що Синтія вкрала її дитину, сьогодні — ні. Але їй хотілося б знати, що відбувається між Синтією та її чоловіком. Можливо, Анна зосереджується на цій проблемі тому, що про це думати не так боляче, як про те, що сталося з її дитиною.

Анна знає, що Синтія вдома. Час від часу вона чує її по інший бік спільної стіни. Анна знає, що Грем знову поїхав, — вона бачила з вікна спальні, як він сідає в один із тих чорних лімузинів, що відвозять людей в аеропорт, із валізами. Вона могла б піти до Синтії, вичитати їй і сказати, щоб трималася подалі від її чоловіка. Анна припиняє ходити, зупиняється й втуплюється у спільну стіну вітальні, намагаючись вирішити, що робити. Від Синтії Анну відділяє лише ця стіна.

Але Анна не відчуває в собі наснаги. Вона надто розбита. Вона зізналася детективу про те, що підслухала, але ще не пред’явила цього Марко. А Марко теж нічого їй не сказав. Здається, в них новий спосіб обговорювати складні питання. Раніше вони всім ділилися одне з одним — ну, майже всім. Але після народження дитини все змінилося.

Через свою депресію вона до всього втратила інтерес. Спершу Марко приносив їй квіти, шоколад, робив приємні дрібнички, щоб підняти настрій, але нічого не допомагало, так щоб відчутно — ні. Він припинив розповідати їй про те, як минув день, як ішли справи у бізнесі. Про свою роботу вона більше не могла говорити, оскільки роботи в неї більше не було. В них лишилося мало спільних тем, окрім дитини. Можливо, Марко мав рацію. Можливо, їй варто було повернутися на роботу.

Вона має поговорити з ним, має змусити його пообіцяти, що між ним і Синтією більше ніколи нічого не буде. Їй не можна довіряти. Їхній дружбі зі Стілвелами — кінець. Якщо Анна розкаже Марко про те, що знає, про почуте зі сходів, він почуватиметься жахливо. Та він уже почувається жахливо. Вона впевнена, що тепер він триматиметься від Синтії подалі. Щодо цього можна не хвилюватися.

Якщо вони переживуть це випробування, їй потрібно буде поговорити з Марко про Синтію, а також поговорити з ним про бізнес. Їм необхідно буде знову стати відвертими одне з одним.

Анні хочеться щось помити, але будинок уже й так бездоганно чистий. Дивно, як це хвилювання дає їй енергію всередині дня. Коли Кора ще була вдома, вона доживала до вечора з останніх сил. Просто зараз вона молилася б про те, щоб Кора заснула. Анна схлипує.

Їм потрібно чимось зайнятися. Вона починає з фойє, миє старовинну вентиляційну решітку. Різьблені ґрати вкриті шаром пилу, і їх треба потерти руками. Вона бере цеберко теплої води й ганчірку та, сівши на підлозі біля вхідних дверей, починає відтирати решітку, заходячи ганчіркою глибоко між смужками. Це її заспокоює.

Поки вона там сидить, приходить пошта, водоспадом протікаючи крізь отвір у дверях і приземлюючись біля неї, ошелешуючи її. Вона дивиться на купу конвертів на підлозі й завмирає. Можливо, це знову листи ненависті. Цього вона не витримає. Але що як там є щось іще? Вона відкладає мокру ганчірку, обтирає досуха руки об джинси та починає сортувати конверти. Жодного конверта з друкованою адресою на наклеєній табличці, схожого на той, у якому прийшов зелений комбінезончик, немає. Анна помічає, що затамувала подих, і дозволяє собі видихнути.

Анна не відкриває листів. Вона воліла б викинути їх усі одразу, але Марко змусив її пообіцяти все зберегти. Він щодня проглядає кожен із них, сподіваючись, що викрадач знову спробує зв’язатися з ними. Про те, що в них пишеться, він їй не розповідає.

Анна бере своє цеберко й ганчірку та йде нагору, аби помити решітку ще й там.