Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Анна ховає голову між колінами й концентрується на тому, щоб не зомліти. Це схоже на панічну атаку, ніби її тіло раптом утратило всю кров. Перед її очима чорні кола. За декілька секунд запаморочення минає й вона підіймає голову. Дивиться на мобільний у шахті. Десь у глибині душі їй хочеться закрити решітку, спуститися вниз, випити чашку кави й удати, ніби вона нічого не бачила. Але вона простягає руку, щоб дістати той телефон. Вона сильно смикає, і він опиняється у неї в руці. Його було приклеєно до шахти сріблястим скотчем.

Вона витріщається на мобільник. Вона бачить його вперше. Це не телефон Марко. Він завжди носить його із собою. Але вона не може брехати собі. Хтось заховав цей телефон у їхньому будинку, і це була не вона.

У Марко є секретний мобільник. Але навіщо?

Її першим здогадом була Синтія. То що, в них таки роман? Чи є хтось інший? Часом він затримується на роботі. А вона товста й пригнічена. Але до того вечора у Синтії вона ніколи не припускала, що він може насправді їй зраджувати. Можливо, вона просто сліпа. Можливо, цілковита дурепа. Дружина завжди дізнається останньою, чи не так?

Телефон видається новим. Вона вмикає його. Екран засвічується. Тож він тримає його зарядженим. Та щоб його розблокувати, треба з’єднати крапки у правильній послідовності. А вона її не знає. Вона не знає навіть, як розблоковується звичайний телефон Марко. Вона робить декілька спроб, але після завеликої кількості помилок він перестає реагувати.

«Думай», — каже вона собі, але думати не вдається. Вона сидить, заклякла, тримаючи телефон, ніби витесана з криги.

Поки детектив Ресбак їде на місце злочину в Катскільських горах, багато думок метушиться в його голові. Він думає про ранкову розмову з Марко та Анною Конті.

Він підозрює, що в такий спосіб Марко повідомляє йому, що загиблий — його спільник, і просить його допомогти повернути свою дитину. Вони обидва знають, що для цього вже може бути запізно. Марко знає, що Ресбак вважає, що це він викрав Кору і що спільники його надурили. Вочевидь, цей убитий якось із цим пов’язаний. Можливо, це він той загадковий тип, що виїжджав з боку гаража о 00:35. І чи є краще місце для того, щоб сховати дитину, ніж хатинка у безлюдній місцевості?

Мабуть, коли дитину винесли з будинку, вона була ще жива, — розуміє Ресбак, — інакше Марко б не прийшов зараз до нього. Марко дуже ризикує, але він просто у відчаї. Якщо Ресбак усе правильно зважив, то це виправдовує матір, відсуваючи вбік питання психічного здоров’я, адже виходить, що вона не вбивала дитини.

Йому дуже цікаво, що ж він побачить на місці злочину.

А Дженнінґз тим часом шукає звя’зок між Марко та загиблим, Дереком Гоніґом. Можливо, їм вдасться знайти між ними бодай якусь спільну ланку. Ресбак не дуже на це сподівається, бо інакше Марко б до нього не прийшов. Але Дерек Гоніґ мертвий, тож можливо, що Марко пішов на виправданий ризик заради найменшого шансу повернути свою дитину.

Ресбак переконаний, що Марко любить свою дитину, що він аж ніяк не хотів їй нашкодити. Ресбаку майже шкода його. Але потім згадує про дитину, якої, ймовірно, вже немає в живих, і про розбиту горем матір, і його співчуття розвіюється.

— Поверніть тут, — каже він поліцейському за кермом.

Вони звертають із шосе й деякий час їдуть порожньою брудною дорогою. Нарешті вони дістаються з’їзду. Патрульна машина підстрибує та перекошується на вибоїстій дорозі, порослій бур’янами й кущами, поки не під’їжджає до простої дерев’яної хатинки з жовтою запобіжною стрічкою по периметру. Поряд стоїть ще одна поліцейська машина, яка, вочевидь, чекає на них.

Автівка зупиняється, й вони виходять. Ресбак радий розім’яти затерплі ноги.

— Детектив Ресбак, — каже він місцевому копу.

— Офіцер Вотт, сер. Нам сюди.

Ресбак озирається, фіксуючи кожну деталь. Зазирнувши за хатинку, він помічає маленьке занедбане озерце. Інших хатинок не видно. «Ідеальна місцина для того, щоб на декілька днів заховати дитину», — думає Ресбак.

Він входить до хатини. Усередині застарілий інтер’єр 1970-х років з огидним лінолеумом на кухні, стіл із формайки, старомодні шафки.

— Де було тіло? — питає Ресбак.

— Он там, — відказує поліцейський, махнувши головою на залу.

Кімнату обставлено непотребом, її предмети не сполучаються один з одним. Де було тіло, можна безпомилково зрозуміти за плямами свіжої крові на старому брудному килимі бежевого забарвлення.

Ресбак нахиляється, щоб придивитися.

— Знаряддя вбивства?

— Його забрали до лабораторії. Вбивця використовував лопату. Вдарив його по голові. Кілька разів.

— Обличчя можна впізнати? — питає Ресбак, обертаючись, щоб подивитися на іншого копа.

— Воно побите, але впізнаване.

Ресбак встає, думаючи про те, щоб запросити Марко в морг на упізнання. Цього ти добивався?

— Тож які є версії?

— Навскидь? Ми вважаємо, що це вимушене вбивство під час невдалого пограбування, але, між нами кажучи, красти тут немає чого. Звісно, ми не знаємо, чи було тут щось до того. Це досить відлюдне місце. Можливо, щось пішло не так під час оборудки з наркотиками.

— Або викрадення людини.

— Або викрадення, — погоджується коп. — Було щось особливе в тому, як його вдарили один за одним кілька разів. Ніби хотіли завдати контрольного в голову.

— А якихось дитячих речей тут не було? Підгузків, пляшечок, чогось такого? — питає Ресбак, обводячи хатину очима.

— Ні. Якщо тут і була дитина, то