Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

Він теж боявся, як боїться будь-яка людина за своє життя, тому що цей інстинкт сильніший за всяку логіку. І, страхаючись, упустивши в душу змію сумнівів, яка одразу ж звила там гніздо, Симон Васильович мовив тільки: «Господи, що ж робити?» Стояв перед дружиною, як бовдур, не в змозі рушити з місця.

Але потім, коли здавалося, що минула ціла вічність, Петлюра ожив, подивився на Ольгу. Його погляд блукав по її обличчю, по ранніх зморшках; бігав по складках губ, наче по яру; стікав по щоках, ніби з гірки. І тоді, в одну мить, їхні очі зустрілися, зійшлися на одній лінії, перетнулися в одній геометрії — і Ольга побачила те, що коїться з ним, і зрозуміла, як він боїться втратити її, як хвилюється за дочку. О, її слова, усі ці розповіді, сни про жахливу смерть дуже його змінили. Понад усе людина дорожить сім’єю, бо в ній є подоба Божого триєдиного образу. «Скільки ж у Симоні цього болю! Скільки турботи про них, скільки мовчазної тривоги! Як, як я могла в ці суворі дні не помітити в ньому цього величезного океану ніжності? Ольго, Ольго, чому ти так довго мовчала й терзала себе?»

Симон Васильович дивився на неї, прикував до себе поглядом і раптом хитнув головою. Цього руху було досить, щоб дружина зрозуміла: він згоден їхати, кинути цю довгу війну й щоденну тривогу, тому що любить їх. Ольга затріпотіла, жіноче нутро затремтіло, сльози не встигали висихати. Петлюра взяв її за руку, і вони пішли до свого купе з твердим наміром більше ніколи не повертатися до цього самотнього й холодного вікна. Ольга шкірою долоні відчувала свого чоловіка — його міцне рукостискання. Вона не могла повірити, що все закінчилося, і її страх від рішучості Симона Васильовича зненацька зник. Ось, ось вона, мить істини — вони тепер урятовані! Вирвані, ніби з полону вогню, відокремлені від страшної долі. Жінка мимоволі всміхнулася, кінчики її губ легко піднялися вгору. Ольга миттю заспокоїлася, адже її чоловік ніколи не змінює свого рішення.

Але щойно вони ступили на поріг і Симон Васильович відчинив двері, щоб опинитися в переході наступного вагона, як у салон увірвався ад’ютант і крикнув їм у спину:

— Біда! У Проскурові єврейський погром. Сотню людей вбито!

Петлюра завмер, так само як і Ольга. Вона все ще тримала його долоню, усе ще відчувала, як та миттєво стала гарячою, укрилася потом. Їй хотілося закричати, що потрібно йти, бігти, поспішати. Інакше смерть наздожене їх, спотворить тіла, спаскудить душі. Нічого, нічого не повинно їх зупинити! Що є ще більш вагомим, ніж власне життя?

Симон Васильович зблід. Він застиг і не знав, іти йому вперед чи назад.

Крапля за краплею. Дзвінкі сплески, наче хід годинника. Крап-крап. З низької, у чорних плямах цвілі стелі гігантськими амебами розпливлася по поверхні й крапала вода. Вона збиралася в кривих тріщинках розбухлої від постійної вогкості побілки, накопичувалася, набирала важкості, падала вниз і перетворювалася на великі калюжі. Ті розтікалися по глиняній підлозі, утворюючи маленькі моря й океани. Вогкість була такою, що здавалося, ніби повітря стало видимим — сірим і м’яким. Досить було простягнути руку, щоб схопити в долоню шмат повітря, вирвати його зі щільної завіси і стиснути пальцями так, щоб з нього закапала вода. Тому двоє подорожніх, які рухалися в підвалі величезної будівлі, обходячи калюжі, щоразу ковзалися на липкій глині, безглуздо розмахували руками, ніби звали когось на допомогу чи бажали спертися на густу вогкість, але не мог­ли, тому падали в глиняний слиз.

— Чорт забери, довго ще? — сказав один з них, із пишним волоссям і гострими вусами.

— Десь було тут, ось чую, — прогугнявив другий.

— Уже півгодини бредемо, ще один смолоскип спалили! — занервував волосатий.

— Їй-богу… Тьху, помилка вийшла. Чесне пролетарське слово, — знову прохрипів другий.

Тут перший знову сіпнувся, зачепив павутиння, яке миттю намоталося на пальці вовняним клубком.

— От гадина! Довго ще?! — прошипів волосатий.

— Не знаю. Мені сказали, що саме в цьому місці Петлюра сховав казну, мовляв, ще кілька днів її охороняли тут солдати. От тільки де? — запитав другий і якось по-дитячому зітхнув.

— Скарб! Нема, хай йому грець. Нема, — обурився волосатий.

— Володимире Олександровичу, дітьми клянусь, повинно бути тут, — заскиглив другий.

Освітлюючи темні кути, він пройшовся зі смолоскипом по підвалу, і помаранчеве полум’я кидалося загнаним звіром, перестрибувало зі стіни на стіну, вириваючи розлогі чагарники сіро-зеленого моху з імли. Та раптом він доторкнувся до павутини, яка миттю спалахнула, осяяла червоним, наче революційний стяг, світлом приміщення — калюжі, старий прогнилий стілець, залізні балки, звалені на дрова…

За півгодини Володимир Олександрович Антонов-Овсієнко вибрався з підвалу. Яскраве денне світло вдарило йому в очі, він примружився, немов цілився з гвинтівки. Уже вкот­­ре він потрапляв у халепу — ніяких скарбів Петлюри не міг знайти. Більшовики були в Києві три тижні, й час від часу ходили чутки, буцімто в одному зі старих будинків на Куренівці чи на Фундуклеївській зберігається скарбниця У.Н.Р. Вісті про те, що десь є п’ять скринь, набитих золотом, розбурхували уяву, тому сам командир Червоної армії терміново збирався в дорогу, особисто обстежував кожну будівлю, щоб виявити заповітний скарб. Чому так відбувалося? Антонов-Овсієнко не знав. Спочатку він казав своїм червоноармійцям, що варто лише знайти петлюрівські гроші, як можна буде відправити телеграму до Москви товаришу Леніну, що, мовляв, виявлено капіталістичні заощадження, тому тепер радянська республіка забезпечена золотом. Цю промову він щоразу виголошував з натхненням, піднімаючи вгору ліву долоню, немов на ній і лежали незліченні скарби, які він приносив своєму верховному божеству. Але сьогодні, коли він нишпорив по