Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Перед наступом Григорій ще раз оглянув своє військо. Підрозділи, які мали гвинтівки й карабіни, складали ударну силу загону. Партизани, озброєні гранатами, були чимось схожим на артилерію ближнього бою. А люди з пістолетами, револьверами, обрізами та мисливськими рушницями входили в підрозділи обслуговування – розвідка, дозори, спостереження, оповіщення, зв’язок та інше. Озброєні ж холодною зброєю становили групи рукопашного бою. Вони мали вступити в бій останніми, коли ударні підрозділи здолають оборону ворога і зійдуться з ним у прямому протистоянні. Такий загін не зміг би вести затяжний наступальний або оборонний бій, тому й розраховував Савонов на раптову операцію. А якщо пощастить захопити великі склади зі зброєю і видати її повстанцям, тоді й про інше можна подумати.

І все ж час настав. Десятого листопада о п’ятій ранку, повідомляючи про початок збору, із дзвіниць двох церков Цареборисова гучно закалатали дзвони. І за дві години у центрі підрозділи загону вже шикувалися в похідну колону. Провести своїх відчайдухів прийшли майже всі – чоловіки, жінки, діди, підлітки, і навіть діти. З невеликою групою вірян з’явився і отець Віктор, саме той, який недавно шпигував на користь німців, а тепер мав бажання і собі приєднатися, очолити похід на Ізюм, перетворивши його на хресний хід із хрестами та хоругвами. Не всім таке було до вподоби, тому і зчинилися суперечки – одні були за, другі проти, а треті вже й попа Гапона пригадали, його багатотисячну демонстрацію у Санкт-Петербурзі – «криваву неділю» 1905 року й сотні вбитих і тисячі поранених. Та що б не казали, усі поглядали на Григорія, адже від учорашнього дня він тут отаман, і тепер як скаже, так воно й буде.

А він і сам не любив, коли зволікають з відповіддю, тому отець Віктор одразу отримав категоричну відмову. «Повстанці йдуть на Ізюм не на богослужіння, не з чолобитною до німців і буржуазії, а вирушають на смертельний бій за свою народну справу», – голосно відчеканив.

– Правильно! Правильно! – кричали сотні зворушених цареборисівців.

Відчувши силу отаманового слова, вони пройнялися ще більшою довірою до нього. Тепер їм хотілося, щоб він далі говорив про перемогу, а потім про мирне життя, бо натерпівшись від своїх, вони стомилися й від окупантів. І стільки було вогню в їхніх очах, стільки запалу й надії, що й Григорію моторошно стало. Тільки не хотілося йому давати зарані якісь обіцянки, тож коли знову закалатали дзвони, закликаючи до виступу в бойовий похід, він аж зрадів.

Ніхто тут не плакав, не кричав, навіть жінки, які відправляли не лише чоловіків, а й п’ятнадцятирічних синів, трималися по бойовому. Впевнено почувалися й самі вояки, вони довіряли своєму отаману, який зробив із них справжній військовий полк, а їхній дисципліні й організованості позаздрив би навіть досвідчений полководець.

Нарешті скочив на коня і Гриць, а подавши команду – «Вперед!», зрушив із місця. Поряд з ним високо піднявся жовто-блакитний прапор, і, здавалося, що не від вітру, адже була тиха погода, а від людської енергії, яка здіймалась аж до неба, він розвівався, аби всім було зрозуміло, що вони не якась там купка бандитів, а справжні захисники України. Заворушилася довга колона, мов вуж, поповзла на край села, потім далі по полю, стаючи все довшою. Коли її голова наближалася до залізничної станції, хвіст тільки-но витягувався з села Капітолівки, що за три кілометри звідти. А на підходах до Ізюма її чисельність зросла до півтори тисячі чоловік, бо в кожному селі були охочі приєднатися до повстанців.

Григорій їхав попереду і вже востаннє переглядав свій план: захопити залізничну станцію Ізюм, об’єднатися з робітниками залізничних майстерень і разом піти в наступ на центр міста, де в цей час робітники мають підняти повстання. А потім зробити головне – захопити військові склади зі зброєю, боєприпасами та майном, роззброїти й заарештувати гетьманську варту, а німецькі частини змусити скласти зброю, взамін на допомогу в поверненні додому. Молодий отаман був упевнений, що все вийде, тільки треба швидко зробити, навіть раптово, аби не сталося чогось непередбачуваного.

Його повстанці були готові до збройної сутички з гетьманцями та німцями ще на підході до міста, але, на диво, вступили на залізничну станцію без жодних перешкод. Гетьманський загін, який охороняв залізницю, не мав іншої ради, як скласти зброю просто на пероні. Однак не всі вояки бажали йти додому, частина тут-таки приєдналася до савоновців. Це була перша перемога, і радісне «Ура!» покотилося колоною аж до Капітолівки.

– А ось і купка більшовиків з’явилася! – показував на них дядько Іван. – Це ті, за якими йде велика народна сила, – із цього люди голосно сміялися.

Гриць чекав на них одразу, як зайшов у місто, а вони, виходить, такі ж брехуни, як і російські. Наобіцяли і повстання робітників підняти, і місток через Дінець захопити, і ще багато чого, тільки й не починали.

– Мабуть, у них інше завдання: лякати, що повітовий староста всіх розстріляє, – здогадався Данило. – І навіщо Григорій з ними зв’язався? Нічим не допоможуть, а бойовий дух повстанців розкладатимуть. Навести порядок шаблею чи пістолем нашому отаману нескладно, але ж він не стане розпочинати війну ще й з ними, поки є спільний ворог.

– Заспокойтесь! Кажуть, що Поштала з працівниками залізничних майстерень приєднується до савоновців, – повідомляв дядько Іван. – Тоді й мені час іти ремонтувати зброю. Це ж не абихто, а хорунжий Вільного козацтва! Тепер і нашому отаману полегшає, він терпіти не може, коли хтось не виконує своїх обіцянок.

– Рано хвалиш Пошталу, – не змовчав Данило. – Він проти швидкого захоплення міста, теж боїться, що проллється багато безневинної крові.

– Оце так справи! – дядько Іван аж очі на нього витріщив. – Ми думали, що вони в один бік воза тягтимуть, а замість того маємо лебедя, щуку й рака. Виходить, нерви у нашого Гриця ще довго будуть такими, як струни на кобзі, бо й людям треба лад дати. А вони все прибувають до наших майстерень. Навезли борошна, картоплі, сала, навіть живих свиней, бо всіх доведеться годувати. А їх уже близько двох тисяч.

– Не турбуйся. Гриць і там наведе порядок.

Не любив Савонов міняти свої плани, тому дав згоду зачекати лише добу, аби влада добровільно здалася. Тільки вона не збиралась, і вже наступного дня на одній із вулиць з’явилася колона німецької піхоти, озброєної гвинтівками, ручними гранатами, 16-ма легкими й 4-ма важкими кулеметами. Поруч із