Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

нецікавої діяльності. Пригадайте, як в дитинстві, миючи вікна, ви уявляли собі, ніби протираєте зірки, або, переписуючи з чернетки математичні розв’язки, замальовували візерунками в зошитах поля. Моя колега Наталя Портницька зацікавилася спостереженням: дітлахи, роблячи щось нудне, часто видумують якісь речі, аби розважити себе, і, якщо ці видумки помічають, наприклад, однолітки, вони можуть розвинутись у дуже творчий спосіб. Звідки б ще взялося ворушіння вухами, скручування язика в трубочку, справжнє жаб’яче квакання при натисканні на надуті щоки й багато інших трохи схиблених, але надзвичайно веселих розваг? Вона провела експеримент, у якому просила дошкільнят кілька занять робити одне й те саме — ліпити з пластиліну півника, наслідуючи зразок, який показує вихователь. Спочатку діти вперто намагалися надати пластилінові форми цього осоружного птаха з крильцями, хвостиком і дзьобом, і багатьом вдалось зробити це ледь не досконало. Однак чим далі, тим більше діти прагли не повторювати зразок, а доліп­лювати чи виліплювати щось нове. Наприклад, малюки говорили: «Задовгий тулуб? Добре! Так, півник схожий на черв’яка, а якщо зробити ще довшим — вийде крокодил!»

Як бачимо, творчість живе, по-перше, там, де є простір для захопливих спостережень і сильних емоцій, а по-друге, там, де старі правила не працюють. Цікаво й те, що творчість, хоча і має свої фази та етапи, але спирається не стільки на логіку, скільки та здогади, інтуїцію, випадкові асоціації, передчуття.

Придивімося до Валіної історії, тієї, що на початку цієї теми. Що насамперед втратила дівчинка разом зі своїм чотирилапим другом? Саме так — творчість. Її раціональна та заклопотана мама, звісно, що з кращих та обґрунтованих міркувань, але позбавила дочку найбільшого джерела творчості, спонтанності та позитивних емоцій, яке було в її житті, — Барса. Власне, пес робив чи не все описане. Він давав матеріал для спостережень, емоційний поштовх, а також створював перешкоди. На щастя, Валя таки потрапила тим літом до дідуся, а мама серйозно задумалась над тим, чи не повернути Барса або хоча б віддати дочку в «Пласт», де і корисному навчать, і трохи розважать.

  Побудувати коло цікавого спілкування

Вітя вчиться в сьомому класі, його середня оцінка «шість», і по-старому це означає «трієчник». Живе хлопець з татом і мамою на міській околиці у панельній багатоповерхівці зі зламаним кодовим замком, брудним під’їздом та сусідами-п’яничками поверхом вище. Вітя потроху переходить з класу в клас, у дворі в нього є кілька друзів, у школі також кілька.

Такі, як Вітя, зірок з неба не хапають, на шкільних концертах їм показати нічого, на шкільних змаганнях — також нема чого робити. Учителі особливих надій на хлопця не покладають, до того ж за весь час він так і не записався в жоден шкільний гурток. Ходить до школи — і добре, щось вчить, щось запам’ятовує, особливо ні з ким не свариться, не б’ється — і гаразд.

Усі канікули Вітя проводить у бабусі з дідусем в селі. Розваг там небагато, а для 12-річного хлопця і поготів — купання в озері, збирання ягід у лісі та розкрадання сусідських садків з такими ж міськими гастролерами, як сам. Сільські хлопчаки міським чогось не дуже радіють і в свою компанію не кличуть. До того ж в них, крім розваг, роботи повно, і в городах, і на подвір’ї, а міських чи то жаліють, чи то не довіряють, бо безрукі. Бабуся з дідусем — пенсіонери. Дідусь — запійний алкоголік, коли п’яний, додому краще не потикатися: переночував у хаті — і гайда на вулицю; коли тверезий — те саме, бо в дідуся і настрій поганий, і рука важка.

Вітя подекуди просто не знає, чим зайнятись та куди подіти час. Він любить довго йти кудись і звідкись, розтягувати крок та уявляти, як дорога видовжується, а місце призначення віддаляється. Вітя інколи знаходить книжки, розгортає їх і, якщо хоч щось бодай розуміє, читає, а якщо ні, то просто гортає, роздивляючись пожовклі сторінки та вдихаючи запах, а ще крадькома малює на сторінках химерні малюнки. Усі малюнки починаються з контуру якоїсь літери, який зображується на полі, а далі видовжується, розтягується, викривлюється, набирає чарівних обрисів і зрештою перетворюється на якусь химеру. Мама випадково знайшла кілька книжок з химерами й привела Вітю до психолога.

Поміж іншим, я люблю читати автобіографічні спогади, повісті, романи непересічних людей. Завжди цікаво, як він чи вона стали на шлях творчості, з якими труднощами стикалися, кого любили й чи було це кохання взаємним. Одне з моїх спостережень, яке може підтвердити будь-хто, — майже в кожній автобіографії особливих людей є слова «мені пощастило з вчителем» або будь-яка інша вдячна згадка про цікавих людей, які зустрілись на шляху, подекуди спрямували, подекуди, навпаки, відрадили щось робити. Виходить, що здібності розвиваються не лише в діяльності, а й в спілкуванні та взаємодії зі здібними непересічними людьми. На користь цього свідчить і той факт, що серед нобелівських лауреатів найбільше саме учнів та колег нобелівських лауреатів. І тут точно йдеться не про корупцію чи кумівство, ідеться про коло спілкування, коло зараження творчими ідеями, коло особливого, непересічного мислення.

Насправді таких хлопчаків, як Вітя, герой цієї теми, доволі багато, і якщо придивитись, то в кожному класі кожної школи є кілька хлопців та дівчат, які хобі не мають, гуртків не відвідують, нікуди не виїжджають та спілкуються лише з кількома друзями-ровесниками та своїми заклопотаними родичами. Власне, те, чого не вистачає хлопцеві, — це кола цікавого спілкування, а химери та фантазії з викривленням часу-простору — симптоми не психічного розладу, а нудьги. Немає жодного гіршого ворогу творчості та спонтанності, крім нудьги. Найкраща профілактика нудьги — спілкування з цікавими, непересічними людьми.

Пригадайте, а чи не було у вашому житті дивакуватого вчителя, чи керівника якогось гуртка, чи сусіда з якимось цікавим захопленням. Можливо, ви зустрічалися з якимось письменником, чи художником, чи спортсменом, який справив на вас незабутнє враження. Можливо, ваша бабуся була неперевершеною казкаркою або ваші батьки запрошували до себе і ходили в гості до якихось особливих людей. Наприклад, я не збагнула, як мій син став відвідувати шаховий гурток. Було оголошення, але на перше заняття він не пішов, бо якраз хворів, а про те, що зацікавився шахами, я дізналася наприкінці місяця завдяки квитанції, яку мені передала вихователька. «Чому ж ти нам з татом не сказав, що на шахи ходиш?» — «Ну… Ви ж в шахи грати не вмієте? От я вивчусь гарно і тоді навчу вас, тоді буду розповідати!» — «Ну, а що ж ви там хоч робите?» — «Пояснити не можу, але дуже цікаво!» Цікаво то цікаво. Зрештою ми все частіше почали чути про різні шахові новини та досягнення: «Забрав туру конем!», «Зіграв цілу партію!», «Хочеш, поясню, що таке “шах”?», а ще купу невідь звідки принесених приказок: «Оце так хід конем!», «Ти що, слона не бачиш?!», «Косо-криво, аби в діло». Крім того, він забажав собі козацького оселедця. Зрештою я побачила його шахового тренера й отримала такий собі розрив шаблону, адже ніяк не уявляла рудого, доволі кремезного хлопця років трохи більше двадцяти з козацьким чубом та привітною посмішкою на поцяткованому ластовинням обличчі. «Можна я Богдасика заберу?» — «Ти що, — обурилось моє дитинча. — Зараз партія!» Довелось чекати до завершення заняття. Коли зрештою мій юний шахіст вийшов з дверей, то перше, що він мені сказав: «Я теж буду гросмейстером, і в мене буде такий чуб!» Мій син запалився шахами, і, я