Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

Одне з важливих досліджень у цій сфері належить Олені Музиці, яка виявила кілька закономірностей щодо творчої активності підлітків у позашкільних гуртках. Так, діти подекуди категорично відмовляються відвідувати цікаві для себе заняття, якщо їм не подобається керівник; діти, які відмовляються від занять в одного керівника, досягають значних успіхів, займаючись в гуртку схожого профілю в іншого наставника; діти, які мають успіх у гуртковій роботі, часто дивовижно схожі на своїх вчителів, зокрема манерою спілкування, способом виражати емоції, поведінкою в конфліктах та іншим. Авторка доходить висновків, тих, що й більшість дослідників творчості: здібності бачити речі під особливим кутом, змінювати їх, творити нове, мислити та діяти неординарно майже неможливо здобути в книжках чи у відео — це те, що передається з рук в руки, від вчителя до учня. Відомий британський хімік, фізик і філософ Майкл Полані назвав цей феномен особистісним знанням, тим знанням, яке на противагу об’єктивним фактам передається лише від людини до людини і шлях передачі якого — зараження, захоплення, наслідування, колективна інтуїція, що можливі в приватному спілкуванні, спільній роботі, спільному думанні людей.

Цікаво, що одних дорослих для розвитку творчості недостатньо. Знову ж таки, за даними досліджень моїх колег, здійснених під керівництвом Олександра Музики, дітям в кожному віці, починаючи з дошкільного, для творчості потрібні діти. Причому йдеться не лише про дружбу та підтримку. Творчість часто включає конкуренцію, суперництво, конфлікти. І тут задача дорослих — навчити дітей робити це в дружній і приязний спосіб — критикувати, дискутувати, сперечатися, поважаючи себе та інших. На жаль, сучасний світ із засиллям ґаджетів позбавляє дітей реального спілкування з однолітками, принаймні значно лімітує та змінює його. Вуличні ігри поступаються комп’ютерним, а в школі на перервах діти здебільшого роблять селфі, щоб завантажити в соціальні мережі, і в цих же мережах і сидять. Власне там і відбувається соціальна взаємодія з однолітками, спілкування віч-на-віч трансформувалось у спілкування через екран. Розумію, що це виклик сьогодення, але думаю, що тепер настав час так само, як колись привчали дітей до книг, привчати їх до реального немережевого спілкування — гуртки, походи, дитячі свята та все-все, що створює живий простір для їхнього спілкування.

Усіма прикладами та розмірковуваннями я хочу наштовхнути вас на думку, що дитяча потреба в творчості, спонтанності та грі не може бути задоволена без творчих, спонтанних та готових до гри ровесників і дорослих, без осіб непересічних, здатних захоплювати та вести за собою, без кола цікавого спілкування та взаємодії. І те, що ми, батьки, можемо й маємо зробити, створити таку ситуацію або сприяти її створенню.

Кілька років тому я вперше потрапила на Львівський форум видавців, і одна з речей, яка вразила мене найбільше, — це кількість дітлахів з наплічниками, повними книжок, дехто з батьками, а дехто і сам не лише роздивлявся і купував книжки, а й брав активну участь у презентаціях та спілкуванні з письменниками. Дітлахи ставили запитання, подекуди каверзні, вимагали від них секретів та підкидали нові ідеї. Особ­ливо вражаючим це було для мене на тлі постійних скарг мам моїх маленьких клієнтів на те, що діти не хочуть читати. Я бачила геть інших дітей і бачила коло їхнього спілкування.

Якщо повернутися до Віті, то перше, про що ми домовилися з мамою, — дати йому можливість ходити в різні гуртки й обрати для себе той, який здасться найцікавішим. Також склали список книжок, які тато приніс із бібліотеки, щоб син міг вибрати собі для читання, а для малювання батьки купили синові різних зошитів і гелевих ручок. Ми домовилися, що цього літа Вітя поїде до табору і що хоча б через вихідні він ви­биратиметься сам або разом із батьками на якісь міські по­дії чи майстер-класи для дітей або вони йтимуть в кіно чи театр.

Отже, якщо підсумувати різні дослідницькі дані, а також досвід аналізу біографій відомих винахідників, вчених та митців, то перший висновок свідчить про те, що творчість стимулюють творчі люди і діти повинні мати можливість спілкування з ними. Звісно, читання, різні історії, перегляд фільмів про непересічних людей також є гарним поштовхом, однак наявність в безпосередньому колі спілкування та взаємодії цікавих, спонтанних, готових до експериментів дорослих — найкращій спосіб задоволення потреби в творчості. Друге — цікаві люди мають бути референтними, значимими для дитини, такими, що можуть бути з нею в теплих стосунках. Який би геній не спілкувався з вашим малюком, якщо цей геній не вміє спілкуватися, якщо він не знайшов з дитиною спільної мови та порозуміння, нічого не вийде, крім образ та відвертого небажання робити щось. Третій висновок — одних дорослих замало для того, щоб дитина росла щасливою й творчою. Коло її спілкування мають становити ровесники, з якими можна поділитися ідеями, отримати критику або, навпаки, схвалення, посперечатися чи дійти спільної думки.

Задоволення в дитинстві психологічної потреби в реалістичних межах та самоконтролі гарантує розвиток таких рис, як відповідальність і повага до інших, їхніх прав і потреб, уміння співпрацювати та брати на себе зобов’язання, здатність іти до важливої мети, не очікуючи негайних винагород. Діти ж, які живуть в умовах вседозволеності, відсутності правил та настанов, будь-якої дисципліни, які мають особливий статус «улюбленців», «королів», «маленьких деспотів» та які не вміють витримувати жодного дискомфорту, пов’язаного з відсутністю негайного задоволення власних потреб і бажань, ризикують мати нездорові переконання про власну вищість над іншими, про те, що заслуговують на якісь особливі права та привілеї, можуть мати труднощі з контролем власних імпульсів, бути надміру критичними та нетерпимими до інших людей. Основні шляхи встановлення цих самих реалістичних меж та розвитку самоконтролю дитини — це, по-перше, доброзичливе й тверде «ні», якщо дитина підходить до меж дозволеного, по-друге, розвиток вміння бути різним у спілкуванні та реакціях з різними людьми, по-третє, допомога в розумінні інших, їхнього емоційного стану, причин вчинків та дій.

Про потребу в реалістичних межах та самоконтролі пишуть мало, зокрема, тому, що вона єдина містить в собі компонент обмеження, впливу, своєрідного лімітування свободи дитини. Ідеться навіть про створення певного дискомфорту та про відмову в задоволенні бажань. На перший погляд це суперечить задоволенню інших психологічних потреб, зокрема, у безумовній любові, повазі, безпечній прив’язаності та особистих межах. Виглядає так, що, ставлячи межі, забороняючи робити щось та вживаючи санкцій, ми підриваємо цю саму любов, виказуємо неповагу, руйнуємо прив’язаність і втручаємося в приватний простір дитини. Насправді ж все є не так, як здається.