Читати книгу - "Гуляйгора"

Дивиться Дзеніс співчутливо на Надійку, на Марію Миколаївну, жаліє. І про свою сім'ю думає. Дочка його — Женя — на три роки молодша за Надію. Нівроку останнім часом підросла, вся — в матір. Очі великі, гарні, плечі міцні, округлі, руки селянські: з дитячих літ ніякої роботи не бояться. Удвох з матір'ю перуть у Городку інвалідам білизну. Гроші нараховують кожній окремо. Управляється Женя з рублем, качалкою, праскою. Ще рік-два тому дружила з Надією. Та віднедавна Чепелева донька все рідше заходить, знайшла собі подружок доросліших.

Вже звільнила стіл від посуду Марія Миколаївна, сипонула в таріль дерев'яну з мішечка гарбузового насіння, перемішаного з соняшником.

— Угощайся, Миколо. Я тобі ще й на дорогу дам. У нас гарбузи волоські — смачні, і соняшники повнозерні.

— Спасибі, Маріє Миколаївно.

Підвівся, взяв жменю, потім другу, висипав у кишеню.

— Це ж скоро морози почнуться. Видадуть тобі рукавиці чи свої повезеш? А то… Я нашому батькові сама зв'язала. Може, візьмеш? Згадуватимеш нашого Івана Михайловича…

— Павлові краще залиште, — відмовився від подарунка Микола. — Йому теж скоро… На той рік чотирнадцятий призивається.

— Є і для нього нові. І старі путящі. Бери, Миколо, не соромся.

Надія взяла рукавиці, піднесла Миколі, наче вже й од себе. Він зрозумів її, вдячно вклонився. Сховав дарунок у кишеню.

Услід за Миколою вийшли з хати Ян Дзеніс, Надія, Павло. Село ще не спало. Від клубу долинали звуки духової музики. Ні з сього ні з того на сусіднім дворі загорлав півень. Від залізничного моста наближалися вогні поїзда.

Дзеніс пішов поруч з Миколою.

— Що тобі сказати на дорогу? Нехай служиться добре. І щоб гуляйгірці за своїх не червоніли. Спочатку незвично буде, кожен твій крок на виду в командира. А це означає, що на виду всієї Батьківщини.

— Пиши нам, Миколо. — Голос у Марії Миколаївни схвильований, щирий: ні, не чужий він Чепелям.

— Прощавай, Павле, — протяг руку Микола.

Відповів Павло неголосно, але щиро:

— Прощай!..

Надія пішла з Миколою, не питаючись дозволу мат не соромлячись брата.

Павло поспішав на ранній поїзд, вдихав різку прохолоду. На очах у нього перетворювалося тонке мереживо витканих морозцем лугових полотен на срібну холодну росу. Над прибережними затоками вже не чулося в тумані сумне курликання запізнілих журавлів. Останні дні жив Павло Чепель, як циган, — то в гуртожитку, то в Гуляйгорі. Та де б не ночував, снилася рідна хата: примостившись ближче до тепла, гомоніли батьки про нескінченні господарські турботи, про те, що треба робити в першу чергу, доки не засипало снігом, підраховували врожай городу, садка — що залишити собі, що продати й що купити на виручені гроші. Батько роздумував уголос, мати йому піддакувала, додавала щось своє. Часом кінчалося тихою піснею. Найбільше поважали Чепелі «Коли розлучаються двоє». Заспівувала Марія Миколаївна, підхоплював, де треба, Іван Михайлович, а потім вже продовжували удвох. Ще запам'яталося Павлові — любив батько інколи співати сам. До далекої своєї юності, до друзів, тих, з ким воював під Порт-Артуром, звертався старий солдат.

Не журавлі відлітали, літа. За ними сумував солдат. Так до кінця ніколи і не доспівував оте «кру-кру-кру», замовкав на півслові, по-своєму, видно, тлумачив пташиний плач. Стелився, мабуть, перед його уявою не пташиний безкінечний шлях, ш;о танув у сірій мряці, а свій власний, важкий, як сон хворого. Так і дійшов до краю життя Георгіївський кавалер. Лежить на кладовищі в Гуляйгорі з таким прізвищем, нетутешнім, він один. Десь на Вінниччині є в нього родичі, може, хтось і свою грудочку землі кинув би в свіжу могилу і свою сльозу зронив, так не знаєш, де слід земляка обірвався. Прижився подолянин на землі Харківщини. Знайшов тут осідок, пустив коріння. Мав надію на Павла. Бачив у ньому своє продовження, от уже й перед самою смертю намагався визначити майбутню долю єдиного сина, ждав підтримки в побратима Улановського. Та все разом для нього обірвалося.

Тим часом поменшало хлопців у Гуляйгорі й на робітфаківських курсах. В гуртожитку звільнилися ліжка. Клопотовський навіть запропонував Павлові переселитися в кращу кімнату. І жильців у ній менше — тpoє. Звістка про смерть Івана Михайловича застала коменданта зненацька, він навіть не второпав, про кого саме йдеться. А коли зрозумів, що про Павлового батька, потягся рукою до вимикача. В коридорі розступилися сутінки. Спалахнули аж три лампочки. Примруживши очі, Клопотовський дивився на ту, що була ближче до нього, постояв мовчки, як перед свічкою. Хтось увійшов у коридор з вулиці, весело наспівував модну пісеньку. Клопотовський тут же присоромив його:

— Замовч! У твого товариша по роботі батько помер. А ти блатні куплетики горланиш. І шапку скинь.

Павло переходити в ліпшу кімнату не захотів. Звик до будівельників, потіснилися ж заради нього, прийняли як свого. Даремно називали їх шабашниками. Звичайно, сільські майстри не проти того, щоб заробити, за тим і приїхали, але ні осінні дощі, ні перші приморозки не злякали їх, залишилися добровільно