Читати книгу - "Володар драконів"

— Ще десять днів, — сказав Бен. Він стояв на піску поруч із драконом і теж дивився туди, де на обрії сходилися вода і небо, і де за морськими хвилями і за горами лежала мета їхньої подорожі. — Найпізніше за десять днів ми доберемося до замку, який я бачив в оці Азіфа. А звідти вже точно недалеко.

Лунг кивнув і подивився на хлопчика:

— Ти сумуєш за домівкою?

Бен похитав головою і притулився до теплої луски дракона.

— Hi, — відповів він. — Я міг би летіти так вічно.

— Я теж ні, — сказав Лунг, — але мені хотілося б знати, як там справи в інших. Чи близько вже люди. Чи вже чути з-за гір гуркіт їхніх машин. Але у мене, на жаль, — він зітхнув і знову подивився на море, де місячне сяйво плавало по хвилях срібними калюжками, — у мене, на жаль, не тисяча очей, як в Азіфа. Хто знає, може я знайду Поділ неба, коли для інших буде вже занадто пізно.

— Та ну, облиш! — Бен ніжно погладив срібний бік дракона. — Адже ти вже здолав більшу частину шляху! Коли ми перелетимо через море, то вже майже досягнемо своєї мети.

— Звичайно, — сказала Сірчана шкурка, яка нечутно підійшла ззаду. Вона ходила наповнити пляшки прісною водою. — Ти тільки понюхай, — вона сунула під ніс Бену жменю колючого листя, що видавало гострий, пряний запах. — Щоправда, я весь язик ними сколола, зате на смак вони не гірші, аніж на запах. Де наші рюкзаки?

— Ось, — Бен підштовхнув їх до неї. — Тільки обережніше, не розчав Мухоніжку. Він спить десь там, у моїх речах.

— Добре, цього разу я не буду обривати йому ноги, — буркнула Сірчана шкурка, напихаючи свій рюкзак пахучим листям. Коли вона схилилася над речами Бена, Мухоніжка, позіхаючи, висунув звідти руки. Озирнувшись, він хутко втягнув голову назад.

— Що з тобою? — здивовано запитав Бен.

— Вода! — відповів гомункулус, зариваючись у запилюжені светри Бена по самісінький кінчик носа. — Мені стає погано від такої кількості води.

— Це ж треба, тут ми, як виняток, маємо спільну думку, — зауважила Сірчана шкурка, накидаючи рюкзак на волохаті плечі. — Я теж невелика любителька води. Але що вдієш, коли нам треба на той бік.

— У випадку з водою ніколи не знаєш, хто тебе там бачить, — задумано пробурмотів Мухоніжка. Бен спантеличено глипнув на нього:

— Що ти маєш на увазі? Хто тебе там повинен бачити? Риби?

— Так, звичайно! — Мухоніжка нервово захихотів. — Риби.

Сірчана шкурка скептично похитала головою і видерлася Лунгу на спину.

— Він таке іноді каже! — пробурчала вона. — Навіть ельфи не мелють таких дурниць. Хоча вони вже багато чого можуть наговорити, якщо ніч довга.

Мухоніжка показав їй гострого язичка. Бен не міг утримати посмішки.

— Залишити рюкзак відкритим? — запитав він гомункулуса.

— Ні-ні, не треба, — відповів Мухоніжка. — Можете його спокійно закривати, мій юний пане. Я звик до темряви.

— Ну, як собі знаєш, — Бен затягнув шворки рюкзака, видерся з ним на спину дракона і міцно прив’язав себе ременями до зубців Лунга. Потім витягнув із кишені компас. Він стане їм у пригоді найближчими днями і ночами, якщо вони не хочуть покладатися лише на нюх Сірчаної шкурки. Перед ними на багато кілометрів вперед була вода, суцільна вода. Узбережжя, яке могло бути за орієнтир, тут просто не існувало — самі лише зірки, на яких ніхто з них до пуття не розумівся.

— Чи всі готові? — гукнув до них Лунг, в останній раз обтрушуючи з луски пісок пустелі і розправляючи крила.

— Готові! — озвалася Сірчана шкурка. Лунг звівся у темне небо і полетів назустріч місяцеві.

Була чудова, тепла, зоряна ніч. Гористе узбережжя незабаром зникло вдалині. Загалом весь материк так само зник у темряві, і попереду, позаду, праворуч і ліворуч від них була вода, і тільки вода. Зрідка на хвилях внизу миготіли вогні корабля. Повз пролітали морські птахи і, помітивши Лунга, сахалися вбік із гортанними криками.

Незабаром, вже близько півночі, Сірчана шкурка раптом злякано скрикнула і схилилася до шиї дракона.

— Лунгу! — закричала вона. — Лунгу! Ти бачив місяць?

— А що з ним таке? — запитав дракон. Річ у тім, що він весь час дивився лише на хвилі внизу. Вигук Сірчаної шкурки змусив його підвести голову. Крила у нього наче свинцем налилися від того, що він побачив.

— Що сталося? — Бен злякано перехилився через плече Сірчаної шкурки.

— Місяць, — схвильовано сказала вона. — Він червоніє.

Тепер так само Бен це помітив. Місяць поволі набував мідно-червоного кольору.

— І що це означає? — запитав він розгублено.

— Це означає, що зараз він зникне! — вигукнула Сірчана шкурка. — Настає місячне затемнення, прокляте, капосне місячне затемнення. І саме зараз — не раніше і не пізніше! — вона з розпачем подивилася вниз, де шуміло і пінилося море.

Лунг летів все повільніше. Він важко змахував крилами, наче на них висів невидимий тягар.

— Лунгу, ти летиш занадто низько! — крикнула Сірчана шкурка.

— Я