Читати книгу - "Володар драконів"

Бен подивився на небо, де місяць визирав серед зірок немов іржава монета.

— Таке з нами вже бувало, — жалібно сказала Сірчана шкурка. — Але це сталося над землею! Що ж нам робити?

Лунг опускався все нижче і нижче. Бен вже відчував на губах солону піну хвиль. І раптом, в останньому світлі червоних променів, які ще кидав на хвилі вмираючий місяць, він побачив удалині кілька острівців. Але, щоправда, якихось дивних острівців. Вони виринали з хвиль, наче затонулі пагорби.

— Лунгу! — загорлав Бен. Гуркіт моря заглушав його голос, але у дракона був добрий слух. — Там, попереду! — волав Бен. — Там попереду острови, бачиш? Спробуй приземлитися на них!

Тієї ж миті чорна тінь Землі закрила Місяць. Лунг стрімко полетів вниз, як підстрелена птиця, але перший з дивнуватих острівців був уже під ним. Бену і Сірчаній шкурці здалося навіть, що він росте їм назустріч просто з розбурханого моря. Дракон скоріше впав, аніж приземлився на острів. Бен із Сірчаною шкуркою мало не вилетіли зі своїх ременів. Хлопець тремтів із переляку, мала кобольдиха почувалася не набагато краще. Лунг, зітхнувши, повалився на бік і став злизувати з лап солону воду.

— Маслюк і луговий опеньок! — Сірчана шкурка скотилася на тремтячих лапах зі спини Лунга. — Ця подорож буде мені коштувати ста років життя, та де там, п’ятисот, тисячі! Бр-р! — вона обтрусилася і глянула вниз із крутого обриву, об який розбивалися чорні хвилі. — Непогане купання могло вийти!

— Не розумію! — Бен спускався хвостом Лунга, перекинувши рюкзаки через плече. — На мапі у цьому місці немає ніяких островів!

— Це лише зайвий раз доводить, що твоя мапа нікуди не годиться, — зауважила Сірчана шкурка. — Я завжди це казала! — Вона озирнулася, принюхуючись. — Дивно, пахне рибою.

Бен знизав плечима:

— Що ж тут дивного? Адже ми посеред моря.

— Ні, ні, — Сірчана шкурка похитала головою. — Цей острів пахне рибою, розумієш?

Лунг знову звівся на ноги і придивився до поверхні, на якій стояв.

— Ви лише погляньте! — сказав він. — Цей острів вкритий риб’ячою лускою. Наче… — він підвів голову і подивився на своїх супутників.

— Наче гігантська риба! — Прошепотів Бен.

— Залазьте мені на спину! — скомандував Лунг. — Мерщій!

У цю мить острів задвигтів у них під ногами.

— Тікаймо! — вигукнула Сірчана шкурка, підштовхуючи Бена до дракона. Ноги у них ковзали слизьким лускатим горбом. Лунг схилив шию їм назустріч, і поки острів все вище виринав із хвиль, вони видерлися вгору його рогом, перелізли, чіпляючись за гребінь, на спину, і там тремтячими пальцями прив’язали ремені.

— Але ж місяць! — вигукнув Бен у розпачі. — Адже місяця все ще немає! Як же ти зібрався летіти, Лунгу?

Він був правий. Чорна діра зяяла на небі у тому місці, де мав бути місяць.

— Доведеться спробувати! — сказав дракон і розправив, крила. Утім, хоч як він старався, тулуб його ані на сантиметр не піднявся в повітря. Бен і Сірчана шкурка з жахом перезирнулися.

Раптом перед ними з гучним плескотом випірнула з води величезна голова. Осоружні плавці звисали з неї, як пір’я з дамського капелюшка. З-під важких повік глузливо дивилися косо поставлені очі, а між двох гострих, як голки, зубів, що стирчали з вузької пащі, стримів роздвоєний язик.

— Морський змій! — заволав Бен. — Ми приземлилися на морського змія!

Змій підводив із води нескінченно довгу шию, аж поки його голова опинилася просто над Лунгом. Дракон стояв як укопаний на його лускатому горбу.

— Ні, ви тільки подивіться! — сказав змій несподівано м’яким, співучим голосом. — Які рідкісні гості відвідали моє солоне водяне царство! Що ж пригнало вогняного хробака, людське дитинча і волохатого кобольда у відкрите море, де ані каменю, ані землі? Невже їм просто заманулося наловити слизької сріблястої рибки? — Язик змія танцював над головою Лунга, як голодний звір.

— Пригніться! — шепнув Лунг до Сірчаної шкурки і Бена. — Пригніться нижче за моїми зубцями!

Сірчана шкурка негайно послухалася, а Бен продовжував сидіти з роззявленим ротом, витріщившись на змія. Він був такий гарний, такий казково прекрасний! Цієї безмісячної ночі, коли, освітлені лише сяйвом зірок, мільйони його лусочок все одно палахкотіли так, немов кожна спіймала в себе веселку. Змій помітив здивування Бена і подивився на нього згори з глузливою посмішкою. Хлопчик був завбільшки за тремтливий кінчик його язика.

— Та сховай ти нарешті голову, — засичала Сірчана шкурка. — Чи ти хочеш, щоб він її тобі відкусив?

Але Бен її не послухався. Він відчував, як Лунг напружує кожен свій м’яз, немов готуючись до сутички.

— Нам нічого не треба у твоєму царстві, змію, — голосно промовив дракон, і голос його звучав як тоді, коли він на старій фабриці врятував Бена від людей. — Мета нашої подорожі лежить далеко за морем.

Тіло морського змія здригнулося. Відітхнувши, Бен із полегшенням зрозумів, що той сміється.

— Ось воно як, за морем? — просичав змій. — Ну, наскільки я знаю вашу вогнедишну породу, тобі потрібен місяць, щоб піднятися в повітря, тому доведеться тобі погостювати у мене, поки він знову не з’явиться. Але ти не бійся. Я опинився тут із цікавості, тільки через невгамовну свою цікавість. Я хотів дізнатися, чому від самого заходу сонця в мене так свербить луска, яка вже більше сотні років не свербіла. Одна казкова