Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

преповажний і ветхий літами архієпископ; ба вона проникала в мене чимраз глибше, отож коли наставав день, як мав зустрітися з Ірою, хвилювався й ставав нетямний: навіть помислити не міг на побачення не прийти, не те що її самовільно покинути чи розірвати стосунки. Це просто виключалося, отож уподібнювався киненому в бурхливого потока, в якому борсаєшся, чи ні, чи намагаєшся з нього випливти, чи ні, — результат один: потік несе туди, куди хочеться йому, а не тобі. І ця трута проникала в моє єство аж так, що не можу її забути й у похилих літах, і то, здається, коли бути чесним із собою, головна причина, яка спонукала мене до цього писання, можливо, в надії, що існує ще один житейський закон: розгадана загадка — уже не загадка, а заповнений кросворд годиться для смітника, а не для повторного вжитку, так само прочитаний детектив стає читачеві нецікавий і глибокого враження не залишає. Така людська природа, і тут уже ніде дітися.

Отже я, попри часткові вивертаси, що не можна й не треба судити, з усією доскіпливістю вченого збираю матеріал для судового процесу, який має відбутися не між мною та об’єктом мого божевілля, а в мені, а покараний на смерть злочинець уже не злочинець. Однак присуд та вирок не стосуватимуться ніяк до об’єкта, бо він на процесі неприсутній, — присуд має бути заочний, а вирок виконано так само в мені. Ніхто від того реально не постраждає, однак зцілення для себе зможу дістати, чи принаймні на те сподіваюся, бо й судилище це влаштовано для внутрішньої сатисфакції. Якого ж матеріала конкретно маю? Найцінніший документ і віри гідний — мої щоденникові записи з тієї пори, про які не раз згадував. Друге — кілька листів до мене з Криму від Іри, коли вона таки поїхала в літні мандри. Третє — написане тоді невелике оповідання за Іриною розповіддю про одну з її мандрівок. Четверте — мої власні спогади (на папері не зафіксовані) про спільне відвідання Житомира, тоді щоденника з собою не взяв, а потім того, що сталося, записувати не захотів, подумки називаю цього епізода «Собаче весілля». І, нарешті, мої ж таки спогади (досі не записані) про те, як намагався відшукати Іру, а знайшов собі сестру. Оце й усе, але документів багато, і цього може бути досить, коли зумію знайти до них, знову-таки за термінологією давніх мудреців, «ключа розуміння». І я певний, що його знайду, і то з тієї простої причини, що хоча й трута в моєму організмі відтоді залишилася, але розкладена, і мене не труїть, як труїла замолоду. Вона лише спогад старої людини, а отже, єдина її дія — вúкликати легеньку, як споглядання осені, печаль. Але пишу цього твора не восени, а дощовим літом 2000 року, коли небо часто хмуриться; коли ж трапляються погожі дні, то набирають у себе тієї спрозореної осінньої прекрасної печалі; тоді й погляд стає спокійний, але тоскно тягнеться в засерпанену даль і шукає там опертя, якого йому, здається, годі знайти. Коли ж бачиш над собою в небі високо злетілого сірого журавля, який майже щодня крутиться над моїм літнім домом (його маю в околиці Києва, де, як правило, літую, доки знову покличе любий світ книг), то такі настрої невідь-чому посилюються, бо й журавель нагадує осінь, коли йому приходить цей край покидати. Такий стан по-своєму люблю, отже, суд мій чиниться без озлобленості, чи роздратування, чи бажання помсти. Так, суд мій не помста і не відомста, хоча є й підсудний, і позивач, і суддя, очевидячки йдеться і про присуд. Цей суд є не прагненням заспокоїтися, покаравши зловмисника, а спробою пізнати правду. Пізнання ж правди — це і є спосіб зрозуміти розклад речей та подій. Подій, що через віддаленість перетворюються в засерпанені далі, стають сумирними тінями, які зникають, коли джерело світла висякає. І це тіні не так від сонця, як від місяця, — немає нічого примарнішого за місячні тіні. Я навіть хотів назвати це писання «Місячні тіні», але це зумовлювало б ліричність оповіді, а лірики в цій історії небагато, через що «Кросворд» — більш підхожа назва. Але місячні тіні в мені живуть і не зникають.

Скажу ще й таке. Перш ніж засісти за писання цього скрипту, я відвідав Житомир. Побував у брата, у його наповненому родиною домі — батьківському домі, але цього разу він чомусь не відчувався, як батьківський. Батьків у ньому давно не було, отож лишалося відвідати їхню могилу і спокійно посидіти біля неї, покурюючи; батьки поховані під спільним пам’ятником, тож хоч мати значно пережила свого супряжника, залишаються нерозлучні. І я подумав тоді: а що знаю я, їхній син, про них, про їхні таємниці та й з’єднання? І багато, і мало; знаю те, що перед нами, дітьми, виставлялося, і нічого — з потаємного, зі світу місячних тіней. І це попри те, що я намагався посильно розгадати їхнього кросворда, але скільки в ньому залишилося незаповнених клітинок!

Пішов і в місця, де блукали колись із Ірою, вони мало змінився, але й змінилися. Цікаво, що ліричного пережиття не мав жодного. Просто дивився й констатував, не відчувалося там навіть місячних тіней. Тобто спогади були, але почуття загинули, може, й навіки. Отже, розум не забував, але душа спала. Зрештою, це нормально.

Але я забіг, потрапивши в полон рефлексії, наперед. Чому? Бо серця мого торкнула чорна лапка, що засвідчило: не такий я спокійний, як здається. Втім, хтозна!

28

Наступної зустрічі ми знову сиділи на тих-таки колодах із вогнищем і заговорили про Житомир. І я вдруге спитав:

— Об’їздила й обійшла, — сказав я, — півсвіту. А в Житомирі, відколи виїхала, бувала?

— Чому це тебе цікавить? — як звичайно, насторожилася вона.

— Бо пов’язані не лише цим лісом чи Києвом, а й Житомиром, адже обоє там народилися.

— Хіба що, — сказала легковажно. — Майже нічого з того не пам’ятаю. Я там навіть не вчилася, бо в перший клас пішла в Києві. Хіба пам’ятаю дім із червоної цегли на Кашперівській.

— Але назву вулиці запам’ятала, — сказав.

— Ні, — байдуже відповіла. — Про це говорили пізніше