Читати книгу - "Шалені шахи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Єпископ грубо перервав аристократа:
— Наскільки я розумію, мессіре, ваш давній інтерес — це Польща? Ну так, здається, під час першої своєї гри ви робили пророцтво для цієї ж країни... Гаразд, слухайте! Оскільки ви мали нахабство піти проти Святої Церкви, то Річ Посполита одержить незабаром війну за віру. Жахливу, жорстоку, кровопролитну війну... Як і ваш «скажений» пішак, проводир бунтівників буде зупинений силами вищого порядку за крок до перемоги. Ніколи не стати йому фігурою, ніколи не носити корону!.. А якщо й носити, то тільки блазенську.
— А королівство?.. — англієць ледь розліпив умить пошерхлі губи.
— Королівство впаде. Спочатку розколеться навпіл. Згодом, вже у більш віддаленому майбутньому, половину від того, що залишиться, у свою чергу поділять натроє й поступово поглинуть більш могутні супротивники. Отак. А тепер прощавайте. Обідати у вашому товаристві я не маю жодного наміру.
Виголосивши ці страшні слова, єпископ мовчки покинув залу, залишивши у повній самоті зовсім пригніченого хазяїна турніру.
Глава 9«Свинська» справа
Село Рокитне, воєводство Київське, 28 грудня 1591 року
Ничипір прокинувся від важких кроків, що гупали за дверима й віддалено нагадували гарматні залпи. Переляканий старий миттю підхопився й став у вичікувальній позі: бо якщо це повернувся пан полковник... і якщо він помітить на обличі служника сліди сну... Ох, не минути лиха!
Двері різко розчинилися, і разом із пасмами морозного повітря у світлицю ввалився Криштоф Косинський. Однак, увійшовши, навіть не помітив присутності Ничипора. Було очевидно, що він не в дусі. Не сказавши ані слова, розгонистими кроками пан полковник попрямував до столу, навіть не скинувши теплого кожуха й не знімаючи капелюха, плюхнувся на лаву, вронив голову на складені руки та й завмер.
«Отже, все! Виходить, програно справу...» — подумав Ничипір з гіркотою, однак не проронив ані звуку, побоюючись засмутити хазяїна ще сильніше. Простоявши мовчки хвилин із десять, старий нарешті рушив навшпиньках до дверей, дотримуючись крайньої обережності й навіть намагаючись дихати якомога тихіше. Однак коли до порога світлиці залишалося буквально пару кроків, за спиною пролунав якийсь надтріснутий голос, зовсім не схожий на звичайний полковницький рик:
— Ах, як добре, що моя Марушенька[54] не дожила до цього ганьбища!..
Ничипір завмер на місці й обережно озирнувся. Злегка повернувши голову вбік, пан Косинський дивився прямо на старого служника. Очі його дивно блищали. Якби Ничипір не знав хазяїна з пелюшок, то подумав би, що він, чого доброго, зараз розплачеться.
— А це я тут, пане Криштофе!.. — розгублений служник спробував зобразити на обличчі посмішку, однак замість цього вийшла вимучена гримаса. — Я тут, так би мовити, хотів розпорядитися... щоб, так би мовити, чогось... того... цього... отакого...
— А я кажу: добре, що Марушенька не дожила, — повторив хазяїн.
Ничипір мимоволі згадав, як уперше приїхавши в Рокитнянську пустош (а тоді тут дійсно було порожньо й дико), Косинський аж скрикнув: «Ах, як шкода, що Марушенька моя не дожила до цього щасливого дня!» — і подумав, настільки несхожим був нинішній пан полковник на самого себе. Серце старого служника миттю стислося від болю. І він наважився запитати про те, про що розпитувати було, щонайменше, нерозумно:
— А що, пане Криштофе, програли ви суд?
— Суд?! Який ще суд...
І настільки несподіваним було зауваження хазяїна, що Ничипора взяв острах. Він розліпив неслухняні губи й забелькотав розгублено:
— Ну так, суд, пане Криштофе! Ви ж на суд їздили, чи не правда?..
— Це не суд був, — надсилу прохрипів полковник. — При всьому бажанні не можу назвати таким словом ганебну комедію, учинену мені на наругу, на догоду роду великого мерзотника, яким є князь Януш Острозький.
Тепер Ничипір здригнувся від переляку: називати «мерзотником» спадкоємця найбагатшого з магнатів Речі Посполитої — це!.. це ж!..
Як би лиха не сталося від таких слів.
Ой, схоже, буде лихо!
Велике лихо!!!
Ой, буде, буде!..
— Хочеш знати, як усе відбулося? — без жодного переходу запитав пан Косинський. Ничипір не встиг ні згодитися, ані відмовитися, а хазяїн вже заговорив з гіркотою в голосі:
— Не знаю, як Януш уламав цього... цього шмаркача!.. Як він насмілився з'явитись на потворне, огидне судилище й почав свідчити проти мене!.. Стверджував, нібито я ще на початку цього року продав йому Рокитне — уявляєш, Ничипоре?.. Як тобі, га?!
— Хто це говорив? — ризикнув уточнити старий і про всяк випадок додав відразу: — Ви так і не назвали імені, пане Криштофе, вибачайте вже мені, старому.
— Імені не назвав?.. Ах, так, здається, справді не назвав!..
Пан полковник сумно посміхнувся, труснув головою й повідомив:
— Про князя Вишневецького йдеться, про Олександра Михайловича, про цього шмаркача, що...
— Помилуйте, та який же він...
— Я на цілих півтора десятка років старший за цього шмаркача!!! — зненацька голосно заревів пан Косинський і здійнявся на ноги, але відразу, немовби засоромившись вибуху власного гніву, повільно опустився на лаву й продовжив у колишньому тоні: — Втім, це справи не міняє. А в тім–то саме й річ, що цей... цей!..
Він проковтнув грудку, що підкотилася до горла.
— Отже, цей блазень гороховий — князь Вишневецький, зовсім зненацька для мене з'явився в судилище для того, щоб стверджувати, нібито я продав йому Рокитне з усіма тельбухами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалені шахи», після закриття браузера.