Читати книгу - "Шалені шахи"

— Боже борони, пане Криштофе, що таке ви говорите?!

— Ну от! А цей підлий ошуканець Олександр Вишневецький заприсягнувся на Святому Письмі, побожився усіма святими й у такий спосіб продав душу свою чортам на віки вічні.

Хазяїн стиснув зуби й уп'явся у стільницю.

— А далі, ваша милосте?

— Далі, питаєш?.. Після цього Вишневецький без жодних сумнівів пред'явив судилищу оформлену за всіма правилами купчу, відповідно до якої він три місяці тому перепродав нібито викуплене у мене Рокитне цьому мерзотникові Янушу. Отакі справи, Ничипоре! І неправедне судилище, ясна річ, повірило двом шановним панам магнатам, а не чесному шляхетському слову козацького полковника Криштофа Косинського. От і все, що сталося далі. На тому розбір нашого позову й завершився. А втім...

Ничипір хотів довідатися ще про дещо, проте запитання так і не задав.

— Втім, це ще не все... По завершенні огидного блюзнірства я вилетів на подвір'я першим, бо здавалося мені — слово честі! — що саме повітря в тім судилищі отруєне неправдою й наклепом, а тому нестерпно смердить чи то протухлою капустою, чи ще якоюсь гнилою гидотою. Не міг я там лишатися, Ничипоре, просто не міг, ніяких сил на те не вистачало!..

Отож, вибіг я з судилища і стою на морозі, віддихатися не можу. Й одразу слідом за мною на подвір'я вийшов мерзотник княжич Януш з усіма своїми прихвоснями, при цьому хтось із них штовхнув мене в спину так, що я ледь не впав. Озирнувся назад — і чи не просто перед собою побачив обличчя Януша Острозького, котрий прошипів мені з таким собі єхидством: «От бачиш, пане Косинський, чи не я пропонував тобі поступитися своїм Рокитним добровільно, без зайвих турбот?»

— Так і сказав?! — здивувався Ничипір.

— Так і сказав! Мало того, одразу ж і продовжив: «Говорив я тобі це, по–доброму попереджав — давай–но усе миром вирішимо! А ти не послухався, по–своєму почав робити. Й однаково нічого не домігся. Отож попереджаю на майбутнє: візьмися за розум і не супереч ні мені, ані батькові моєму, котрому ти стільки років служив, й який обдарував тебе незліченними милостями!..»

— Так і сказав про «незліченні милості»?!

— Так і сказав, Ничипоре! І ще додав: «Якщо наказують тобі землю віддати, село якесь або щось інше з майна — краще віддай, не супереч! Наказують служити вірою й правдою — служи, самого життя свого не шкодуючи! На те ми й магнати Острозькі, щоб інші нашій волі корилися».

— Так і сказав?!

— Саме так. Наговорив усе це й геть пішов, а прихвосні його слідом за панком своїм побігли.

А потім, коли проходив повз мене цей блазень гороховий Вишневецький, то нахилився до мене й процідив крізь зуби: «Чого ти, дядьку, проти вітру преш? У магнатів Острозьких і грошенят у калитці побільше твого буде, і король до них благоволить... Зрозумів мене, пане Косинський? Отож бо».

— Так і сказав?! — вірний слуга сплеснув руками й у розпачі схопився за голову. — Ні, ну треба ж, до чого іроди сором втратили!..

— Та отож... А потім вони юрбою далі пішли, а я так і лишився на подвір'ї, немовби з голови до ніг обпльований. Стояв, аж допоки мороз під погано загорнутий кожух не почав пробиратися. Тоді лише осідлав коня й геть поскакав. От тепер і радіюя, що не дожила моя Марушенька до отакої ганьби. Либонь, немає більше на світі правди, Ничипоре, ой, немає ніде цієї правдоньки!..

У світлиці зависла гнітюча тиша. Мовчав хазяїн, мовчав і старий служник. Та й до чого слова?! Обидва добре знали, що судова тяганина не надто заможного шляхтича (нехай навіть заслуженого козацького полковника!) з будь–яким впливовим магнатом, до яких належали і Вишневецькі, й особливо Острозькі, не могла завершитися нічим іншим, окрім отакого принизливого, ганебного програшу.

Криштоф Косинський прекрасно розумів це, без натяків і застережень добрих людей, але однаково пішов до суду — бо правди захотів пошукати!.. Хоча сусіди та знайомі, тільки–но зачувши про позов, і йому, і старому Ничипору торочили без утоми: «Не зв'язуйтеся з Острозькими! Чого ви собі надумали? Чи, може, загордилися?! Отямтесь!..» Зрозуміло, найменшого шансу в пана Косинського від самого початку не було, ні...

Рокитнянська пустош була подарована панові Косинському милістю королівською й клопотаннями великого коронного гетьмана Яна Замойського. Але незабаром Ян Замойський упав у немилість при новому дворі Сигізмунда ІІІ Вази, почалися халепи і в пана Криштофа.

Магнати ж Острозькі продовжували залишатися у фаворі, хоч і були «схизматиками», а не католиками. Користуючись сприятливою ситуацією, вони спочатку потроху й таємно, а потім нагло й анітрохи не ховаючись, почали пригноблювати всіх, хто тільки міг вважатися креатурою великого коронного гетьмана: по всьому виходило, що недовго залишалося Замойському ходити у нинішньому високому званні... Ясна річ, за таких умов Криштофу Косинському треба було сорок разів подумати, варто облаштовуватися в Рокитнянській пустоші чи ні?! Але він наївно понадіявся на поступки з боку старого князя Костянтина Василя Острозького. Адже Криштоф стільки років вірою і правдою служив йому...

Він ризикнув і повстав проти колишнього хазяїна. Й жорстоко прорахувався, бо втратив усе!!! Адже в спорудження будинку і маєтку в Рокитному полковник вклав усі гроші, накопичені за роки служби і на Запорозькій Січі, і в магнатів Острозьких. Хитрістю та підкупом підлий княжич–уніат Януш Острозький (між іншим — при повному мовчазному потуранні свого православного батька!) відібрав у полковника й даровану королем землю, і новенький маєток. Хитро, хитро придумали кляті магнати: спочатку обдарували грішми за багаторічну службу, а потім усе назад відібрали... між іншим, не забувши додати до того майже все принесене паном полковником з козацьких походів!!!

Немає правди на світі! Ой, немає, нема