Читати книгу - "Женя і Синько"

А Женя від того крику пригнулася й одразу шурхнула ногою у чобіт. Вона й справді відчула, що зробила щось дурне, щось дитяче. Хіба знати, як проростає пролісок, означає лізти ногою в болото? Очевидно, в тім вислові (чуєш, як проростає пролісок?) приховано якийсь глибший, мудріший зміст, і треба до нього дотумкати своєю головою, а не голими п’ятами.

— Чого ви! Я тільки перевзулась! — буркнула Женя й, одвертаючись, побрела убік, поза деревами, щоб до неї не чіплялися з розпитуванням і щоб їй не кривити душею, не викручуватись, бо це найгірше — мимрити якусь нісенітницю.

...А пізно ввечері, вже дома, Женя відчула, що їй трохи пошкрябує в горлі. Вона б і не призналась про те (подумаєш — таке нещастя!), але мати з підозрою глянула на єдину втіху свою (а втіха одвертає носа), тоді мати взяла Женю за вухо, повернула до себе і стурбовано, як лікар-окуліст, зазирнула під вії.

— Е-е, та в тебе очі почервоніли! Простудилась-таки!

Галина Степанівна заметушилась і почала бурчати, що в Жені вічно якісь вихватки: надивиться на професора і давай собі то водою обливатися, то на голові стояти, а це вже боса на кригу полізла... Потім вона засперечалася з батьком, що дати хворій дитині: чи анальгіну, чи гарячого молока з содою? Чи, може, викликати лікаря?

— Та я чаю хочу! — вже розізлилась Женя, бо охання й метушня батьків просто дратували її. — Що ви одразу в паніку! А ще кажете: от ми в дитинстві...

Словом, зігріла мати чаю, напоїла дочку і, вклавши в постіль, пригрозила: не пущу завтра в басейн!..

Дівчина вкуталась з головою, зігрілась і незабаром відчула, що ніякого біса у неї нема — дихати їй легко й добре, у горлі не дряпає, от тільки злипається в роті від солодкого чаю, і вона б зараз з превеликим задоволенням попила простої води з крана.

Тільки вона про це подумала, як у темряві, в притихлій квартирі, легенько рипнули двері, щось зашаруділо на підлозі. Женя повернулась, вистромила голову з теплого свого кубла: вікно зашторене, нічого не видно, кімната затоплена сонним нічним мовчанням. Безшумно, щоб не порушити тишу, вона просунула руку вниз, за край ліжка, І от — кінчики її пальців торкнулись до чогось холодного, до вушка... Що це? Чашка! Та ще й обхлюпана водою!

— А-а! — зраділа Женя. — Баламут мій прийшов, Синько! От спасибі, що приніс води. Це з крана?

— З крана.

Женя взяла чашку. І хоч кажуть — до вуха не понесеш, але по темному вона таки поїхала кудись убік, хлюпнула на подушку, зате потім випила воду з радістю й прицмокнула.

— Добра вода! І як ти вгадав, що мені саме такої хотілося?

— Бо я телепат.

— Хто, хто?

— Телепат, — хихикнув Синько з темряви. — Або той, що вгадує чужі думки. Аж з того кінця землі можу вгадати.

— Ай! — сказала Женя. — Ти як заведеш свої телепації, то я й до ранку не засну. Візьми чашку та йди. Пізно!

Вона потрясла Синькові лапу, але той чогось не йшов, терся й важко кректав біля ліжка. Тоді Женя перегнулась І в потемках чмокнула його у теплу долоньку, що пахла грибною сушкою, а чортик, видно, тільки цього й ждав — весело тупнув копитцями і з дрібненьким перестуком задріботів до верей.

Відчинилися двері, і в клас просунувся величезний яскраво-коричневий портфель, в якому транспортують, можна подумати, бойові ракети. За портфелем з’явився молодий енергійний товариш з усмішкою на лиці. Він пройшовся перед учнями діловим поквапливим кроком, умостив свій дирижабль на кафедрі. Жвавим оком окинув клас і промовив:

— Дорогі п’ятикласники, дозвольте відрекомендуватися!

Учні не звикли до таких церемоній, вони безладно прогули, а Бен встав і козирнув, дозволяючи власникові портфеля назвати себе.

— Старший науковий співробітник Інституту психології Олег Артурович Грицюта, — скромно, але з почуттям власної гідності оголосив той і легким поклоном голови в одну і в другу сторону віддав честь учням.

Дівчатка зашарілися, приємно вражені й усмішкою, і галантністю представника науки. А хлопці зустріли бадьорого товариша з деякою настороженістю: що він притяг у портфелі? Часом не контрольну роботу — на закуску, під кінець навчального року?

Проте Грицюта відразу ж розвіяв тривожні догадки.

— Товариші! — поплескав у долоні, як це, роблять у дитсадку, вимагаючи повної тиші. — Зараз ми проведемо з вами знаєте що? Ми проведемо ан-ке-ту, — і підніс руку, коли заскрипіли парти й учні спантеличено заворушилися. — Не шуміть, не дивуйтеся, зараз я поясню, що це за звір і з чим його їдять.

І Грицюта запевнив, що нічого страшного не станеться. Просто він роздасть бланки, де надруковані запитання, а учні — кожен на свій розсуд і лад — мають відповісти на запропоновану анкету.

Учений психолог розстебнув свій дирижабль, витяг з його нутра пачку анкет. Пішов поміж рядами, роздаючи наліво й направо складені вдвоє аркуші. Дехто при цьому захвилювався, став простягати руки: «А мені, а мені!» Проте всім вистачило.

Далі Грицюта зауважив, що це не контрольна робота, не диктант. Абсолютно ніяких оцінок — ні за зміст, ні за грамотність. Більше того: відповіді зберігатимуться у повній таємниці, можна навіть не вказувати своє прізвище. Так що повна воля: хто що хоче, те й відповідає. Єдине прохання — писати щиро, відверто, нічого не вигадувати і не приховувати.

— Ясно? — спитав Грицюта.

У класі прокотилося хвилею:

— Ясно!.. Кахим! Не штовхайся!

І от лягли чисті