Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

— Граєш біля автобуса! Іди бався деінде!

— Мені ж хотілося ввічливо зайти в автобус! — гукнув я. Але водій, певно, не почув. Наступного автобуса мені довелося чекати цілу годину.

Бабуся і дідусь дуже зраділи моєму приїздові. «Поводитимусь, як завжди, без підкресленої ввічливості, так буде краще», — подумав я собі. Але згадав мамині слова і вирішив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввічливий.

Мені так добре в бабусі й дідуся. Вони ладні виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога — завбільшки, як стіл і завширшки, мов цеглина.

А потім бабуся налила в чашки з голубого кавника кави і попередила мене:

— Обережно, хлопче, — може, кава ще гаряча!

Ось, нарешті, нагода показати ввічливість! Я підхопився і похапцем відпив по ковтку з бабусиної та дідусевої чашок.

— Не гаряча, все гаразд. Можете пити, — сказав я і дуже запишався, адже я такий ввічливий.

Дідусь якось дивно подивився на мене.

— Що з тобою сталося. Альфонсе!

— Нічого! — бадьоро відповів я.

Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввічливість.

Після кави треба було прибрати зі столу.

— Я встану останній, — попередив я. — Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усіх. Я так і зроблю.

— Чого це останній? — невдоволено запитала бабуся. — Ти що, запанів і не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькі дідусь і бабуся, а ти розвалишся в кріслі? Бери кавника і марш!

Оце так виявив увічливість! «Завжди у мене все виходить не так, як слід», — сумно подумав я.

Дідусь, мабуть, помітив, що у мене зіпсувався настрій.

— Ходімо на прогулянку після кави. Ти ще раз оглянеш наше старе місто і все буде гаразд, — сказав мені дідусь. Я вмить пригадав мамині настанови: «Не штовхайся між людей, а йди збоку. Коли йдеш із дамою, то тримайся ліворуч. Альфонсе. Це ти добре затям». Правда, бабуся для мене ніяка не дама, а дорога бабуся, міркував я собі, проте мені саме зараз хотілося бути винятково ввічливим. Але ж ліворуч уже йшов дідусь. Я смикнув його за рукав і попросив:

— Будь ласка, дідусю, стань з правого боку. Тут я повинен іти.

Дідусь знову здивовано подивився на мене.

— Що з тобою? — запитав він тихо, але сердито. — Ти змінився, став якийсь смішний!

Він похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов біля бабусі з лівого боку, ввічливий і ніжний.

Щоправда, коли ми підійшли до великої калюжі, я розгубився. Із ввічливості я пройшов просто через калюжу, щоб тільки весь час бути в бабусі з лівого боку.

— Альфонсе, — сказала вона. — По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш… і мене оббризкав!

— Я ж хотів тільки…

— Еге ж, ти тільки хотів, — передражнила мене бабуся. — В хлопця наче дідько вселився!

На щастя, нам зустрівся дідусь Мюркельмайєр, товариш нашого дідуся, і бабуся перестала дорікати мені. Дорослі привіталися. Я пригадав мамині слова: «Почекай, поки дорослі звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!» І я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очі. Бабуся підштовхнула мене. «Еге, значить, поводжусь правильно», — подумав я. Дідусь Мюркельмайєр відкашлявся, а бабуся, яка ніколи так не говорила, швидко сказала:

— Ви тільки гляньте. У хлопця вселився дідько. Цілий день такий неввічливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарешті привітаєшся з дідусем Мюркельмайєром?

Я підвів погляд угору і не сказав жодного слова. Спочатку ж повинні говорити дорослі.

— Ну, що з тобою? — сердито запитав дідусь. Тоді крізь сльози я сказав:

— Але ж дідусь Мюркельмайєр нічого не говорить, то й я нічого не скажу.

Бабуся й дідусь іще дужче розгнівались, а дідусь Мюркельмайєр усміхнувся і погладив мене по голові.

По обіді ми сиділи мовчки, настрій у всіх був поганий. Тільки ввечері, коли прийшли дідусі Мюркельмайєр і Полліх, знову стало весело. В неділю всі три дідусі завжди грають у карти. Бабусі це не подобається. «Коли вони грають, то палять люльки, а від диму жовтіють гардини», — каже бабуся.

Три дідусі грали в карти і були дуже веселі. То один, то другий вигукував:

— Ану, придави його, Паулю… тепер йому край… поглянь, як він сердиться.

Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.

У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввічливий і більше не буду. Я хотів помиритися із своїм дідусем, виявивши до нього особливу ввічливість. Отож я обійшов навколо столу і подивився в карти інших гравців. Підійшов знову до дідуся і шепнув йому на вухо:

— У дідуся Мюркельмайєра два валети і два тузи, а в дідуся Полліха все чирви, крім дев'ятки й сімки.

Дідусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стіл.

— Тепер усе ясно! — вигукнув він так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) — Спершу хлопчисько не подавав мені руки і мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!

Дідусь Полліх теж розсердився. Моєму дідусеві на превелику силу вдалося заспокоїти їх і переконати, що він нічого не знає і не підбурював мене шпигувати. Він зовсім засмутився.

— Із хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тільки й робить дурниці, а тепер зіпсував нам таку чудову гру. Геть звідси! — гримнув дідусь на мене.

Мені довелося піти на кухню, з'їсти ковбаси з хлібом і лягти спати. Наступного дня я відмовився від підкресленої ввічливості